3.
Струн
звуки
еліни
слухають. Лад
їхній дорійський
любий суворому
серцю, що звиклю удар
свій не прискорювать навіть
серед війни божевільної.
Слово сліпого співця розтина
груди камінні, немов блискавиця;
вітром гуде, напинаючи витлілі
серця вітрила, і тугу стрічає сльоза.
Музики сила проклята куди прикликає,
що мимоволі стискаються пальці, безвихідно й болісно,
на золотому руків'ї меча? Де ж нечуваний світ?
Як обложити фортецю його, прорубати дорогу
у бойовиську, бо ж іншого руки не вміють і мозок?
Дико й безвихідно виє у грудях порожніх балада.
Знов
радість
бризкає
в голосі струн.
Очі ясніють,
сутінки відчаю
вивітрились із душі.
Пісня звисає веселкою,
учти барвистограйливим ярмом;
згадує слово минулих героїв,
славить героїв із ними теперішніх,
ладних і зводити, і поламати. Для них
сила в усьому найвищим законом: ховати
можуть і кидати, навіть сліпці та каліки.
Воїна грізного влада існує, не гублячись.
Силою силу і хитрістю розум їм звично бороть.
Стаєю сутінків з іклами, протиягнятами я би
їх нарікав, чи вампірами півночі; аристократи
лісу нічного вони, чи брати дипломатки рудої.
Як
музи
колами
йдуть у танок
звабні дівчата,
що танцівницями
в Матері храмі служить
вибрали долю цнотливу.
Струшує залу - кімвального
дзвону тяжкі водоспад, і монет
розсипи ніжні в осяйних монистах
з ним сперечаються; манять незвіданим
стегнами гнучко здригаючись музиці в такт,
груди підносячи в жертву богині високі.
Вірності давши обітницю, враз пожалкуєте,
воїни, що не самотні ви - люди жонаті, і тут
з вами - окраса домівки пильнує найменші бажання.
Треба обачними бути - дружина ж бо все помічає:
вам би цілком знадобились і та, що сидить - і танцює.
Хто ж
далі?
Ритора
кличе Харес,
майстер придворний,
учти керуючи
плином, слідкує за всім.
Еліни ласі до слова,
вишуканого й ажурного,
перси ж чекають терпляче кінця
зливи, хто грецької мови не знає,
хто ж розбирає по-грецьки, дістатися
важко до сенсу химерного плетива їм:
формули й облази, мітів болото й цитати...
Іншого слова привчили чекати їх еліни:
царських едиктів веління, і точної лайки команд.
Сумно. Промова достойна того, що послухати рідко
вдома вдається, не те що у варварів землях далеких:
слово хвалебне про ту, що криваві річки відімкнула.
Шлях
досі
звивисто
йшов у глибінь,
через примари -
в царство незмінного,
і сподівався зустріть
там, де століття не плинуть,
там, де платонові ейдоси -
серце усіх таємниць на землі
та під землею, та в небі зірчастім.
Музика тільки слугує воротами,
слово так само, а рівно із ними танок
кличе до сутності першої, та залишає
на півдорозі, в пустелі, й зникає міражними
брижами. Одноманітний пісок замітає сліди,
начебто наш провідник - зголодніла уява, не більше;
начебто дюни хвилясті - то все, що можливо на світі.
начебто дюни хвилясті - то все, що можливо на світі.
Відчаю мить викликає найвищого дива світило.
Стріл
жала
в кратерах
мочить факір
дивний індійський,
сипле закляттями,
меч дерев'яний здійма
він догори рукояттю.
Воду, по чашах розлитую,
він пропонує розпити гостям.
Диво! Це диво, достойнеє бога,
ось воно, серце таємне, торкається
кожного, в кожного очі відкриті, дитям
кожен здається, не вірить і вірить одразу -
замість води прохолодної та кришталевої
темно-пурпурне хвилюється в чашах гаряче вино,
смаком чарівне, амброзію тільки згадати, з Олімпу
ніби даровану гостеві кожному царської учти.
Ось воно, слово усіх таємниць і часів, і народів.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698676
Рубрика: Поема
дата надходження 05.11.2016
автор: dydd_panas