А я пам'ятаю майбутнє і досі.
Ми, босі, до нього ішли по стерні –
ворона і я. А по битій дорозі
у [i]щорсовій[/i] позі – [i]чапай[/i] на коні.
Ворона шукала зерно у полові,
а я у копиці, а то й у ріллі –
якогось бадилля козі. Не корові,
якої іще не було у селі.
По ниві неораній – вруна зелені.
То мій урожай, що полили дощі.
І хто, як не я, принесе у кишені
оці остюки на мої «калачі»?
Та треба тікати – мені і вороні.
І ми летимо у луги навмання.
Вороні нічого. Ворона проворна.
Не чує за спиною тупіт коня.
Нагайку уже не забути ніколи,
і як я у рів із водою пірнав.
А ще говорили, –[i] не приймуть до школи,
за те, що із ясел додому тікав.[/i]
Мене уві сні на коні не піймати.
Але наяву доганяють давно.
Та хто – як не я, коли тяжко мовчати?
І хто, як не ми
як один –
за одно?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697101
Рубрика:
дата надходження 27.10.2016
автор: I.Teрен