[i]« Что ж мы, на зимние квартиры?
Не смеют, что ли, командиры
чужие изорвать мундиры
о русские штыки?»[/i]
М. Лермонтов
Малює осінь сизі силуети –
сіріє поле, гай
і тінями копиць.
на сонці висихають,
павши горілиць,
покоси осоки і очерети,
палає купиною
віття ковили
у догоранні бабиного літа.
І ми
за ворітьми
жили собі були,
і дожили...
Душа
замаялась горіти.
І ніби не війна,
а наче – ми не ми,
і не зима, а стукає у двері.
І, може, то не кров,
пролита між людьми,
а сльози висихають
на папері?
Курличуть журавлі
за обріями дня.
Показують до вирію дорогу
пряму – у небеса,
далеку – навмання,
усе одно до Отчого порогу.
Ключами летимо.
А далі – [i]селяві.[/i]..
Попереду нові орієнтири.
Колоною –
сапери і мортири,
на моторошні подвиги нові.
А у траві –
уже нові
квартири,
свої онучі
і чужі мундири.
А нелюди живі
жадають ще крові,
рихтуючи котурни
на Сатира.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697052
Рубрика: Поетичний, природний нарис
дата надходження 27.10.2016
автор: I.Teрен