Коли літа втрачають свою свіжість
І у очах поселиться жура,
Душі так необхідна ласка й ніжність –
То осені життєвої пора.
Хай білі роси падають у коси
І зморшку ніжну вималює вік –
Давно вже плодоносить абрикоса,
Що посадив в честь сина чоловік.
Тепер плоди збирають вже онуки,
Спитати забувають, хто садив,
Їх голоси й плодів удари-звуки
Мене також покликали сюди.
Милуюсь ними, гладжу абрикосу
І заглядаю в пам’ятні літа,
Як він носив мене, щасливу й босу,
А поруч син метеликом літав.
Стоїть вона, як пам’ятник любові,
А з неї стиглі падають плоди.
Ми в осінь забрели удвох з тобою,
Й так хочеться удвох цей шлях пройти. 12.02.2013.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696926
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.10.2016
автор: Ганна Верес