13. Ув'язнення. Серйозні бесіди. Просто я.

13.  Ув’язнення.  Серйозні    бесіди.  
           Просто    я.

Було  би  не  справедливим  написати  цілу  книгу  про  своїх  друзів,  приємні  і  теплі  спогади  про  щось  чи  когось    і  оминути  свою  власну  персону.  Це  було  б  не  чесним  по  відношенню  до  себе  самої.  Адже  у  мене  теж  є  свій  світ,  свої  бачення,  побажання,  зрештою,  почуття.  Я  жива  людина  і  теж  маю  право  жити.  І  по  мірі  можливостей  і  в  силу  об’єктивних  і  суб’єктивних  обставин,  живу.  
 
І  саме  ця  глава  ніяк  не  хотіла  мені  піддаватись  і  лягати  на  папір  словами.  Вірніше  лягла.  І  давно  вже.  Але  це  не  була  глава  з  книги.  Це  був  набір  слів  і  образів  зі  всього  на  світі,  незавершений,  розмаїтий,  як  осінь  в  лісі,  і  не  зрозуміло  про  що  і  навіщо  писаний.  Я  вже  навіть  думала  викидати  цю  злощасну    главу  з  книги.  Навіть  лежала  вона  у  мене  не  в  книжних  главах,  а  просто  на  робочому  столі,    самотня,  як  я,    і  я  не  знала  що  з  нею  далі  робити.  Аж  ось  підірваний  світ  раптом  вчора  посипався  з  неба  на  папір  уламками  думок,  яких  мені  так  бракувало  для  завершення  цієї  глави.  Як  у  Кая  в  Палаці  Снігової  Королеви…  і  пазл  склався.  

Не  довелось  в  цьому  житті  мені  сидіти  у  непривітному  порепаному  будинку  із  заштореними    вицвілою  решіткою  вікнами  із  суворим  надписом  над  дверима:  В’язниця.  Проте,  відчуття  постійної  психологічної    в’язниці  навколо  мене  не  покидає  вже  добрих  останніх  10  років.  Чого  б  це??    Й  справді,  все  так  чудово:  високооплачувана  робота,  високопрофесійний  колектив  зі  столітньою  європейською  історією,  чудова  дружня  сім’я,  талановий  енергійний,  часом  аж  надто  енергійний,  але  для  дитини  це  навіть  позитивний  фактор,    син,  красива  «паньска»    квартира    на  одній  з  найцентральніших    вулиці  міста,  з  чого  б  це  відчуття  тюрми??  Напевно    з  того,  що  не  все  є  насправді    таким,  яким  декларується    для    загалу,  і  напевно  з  того,  що  все  у  житті  є  дуууже  і  дуууже  відносним…  Це  як  життя  у  різних  реальностях,  в  паралельних    реальностях.

Усе  моє  життя  –  це  життя  в  паралельних  реальностях.  В  одній  у  мене  є  все:    дім,  сім’я,  робота,  обов’язки,  можливості.  Але  коли  я  раптом  тверезію  в  тій,  іншій  своїй  реальній  паралельній  реальності,  де  у  мене  крім  мене  нічого  нема,  я    відчуваю,  як  примітивно,  розмірено  і  плоско  тече  моє  болото  життя  у  цій,    «правильній»  реальності.  Як  я  правильно  ходжу  на  роботу,  готую  щось  їсти,  правильно  піднімаю  і  опускаю  пальці  на  гриф,  правильно  говорю  кожного  ранку  «Привіт!»  і  розумію  наскільки  це  все  не  правильно.  Бо  пусто.    Тоді  я  відкриваю  очі  і  тій,  іншій  своїй  реальності,  котра  звалюється  на  мене  зовсім  несподівано    і  неочікувано,  як  сніговий  ком.  І  коли  я  вночі  прокидаюсь  від  шаленого  стукоту  в  грудях  і  чую,  як  серце  хоче  вискочити  з  грудей  і  кудись    втекти,  і  коли  я  відчуваю,  як  думки  плутаються  і  придумують  нереальний  і  такий  абсолютно    реальний  світ,  неправильний,  нелогічний  і  неможливий,  але  такий  реальний,  я  розумію,  що    попалась.  І  всі  десятки  правильних  і  логічних  років  мого  життя  пішли  одним  махом  коту  під  хвіст.  Вони  коротші  за  один  удар  серця  тут,  у  цій  реальності.  Лєнка,  ти  попалась.  Попалась  у  капкан,  котрий  зветься  кохання.  Попалась,  як  мале  дівчисько.  Коли  воно  є  ,  все  не  так:  все  неправильне,  нелогічне  і  неможливе.  Все  інакше.  Але  все  таке  нереально  справжнє.  І  це  –  мій  справжній  світ.  Хоча  і  абсолютно  паралельний  моїй  звичайній  буденній  реальності.  Він  є.  Я  в  ньому  живу.  Це  моя  інша  цілком  реальна  реальність.  Можливо  і  єдина  справжня.    Бо  я  тут  жива.  
«Вийде  щось  з  цього  чи  не  вийде?»  В  20  років  мене  мучила  відповідь  на  це  хитре  запитання.  В  50  –  ні.  А  що  з  нього  може  вийти?  Куди  вийти?  Навіщо  вийти?  Чому  мусить??  От  хто  сказав,  що  взагалі  щось  має  кудись  вийти??  Ці  всі    питання  –  безнадійна  спроба  зробити  неможливе:  об’єднати  дві  абсолютно  паралельні  реальності.  А  це  не  можливо.  По  їх  природі.  Вони  не  пересікаються.  Кохання  –  воно  або  є,  або  його  нема.  І  нікуди  його  а  ні  «діти»,  а  ні  з  ним  щось  «зробити»  не  можливо.  Воно  або  є,  або  його  нема.  Все  просто:    у  тебе  мізки  з’їхали  в  іншу  реальність  –  і  ти  відчуваєш,  що  воно  є.  Це  як  ти  ідеш  собі  по  полю,  великому,  чистому  і  рівному,  йдеш  собі,  йдеш,  нікого  не  рухаєш,  не  зачіпаєш,  а  тебе  раптом  вдаряє  блискавка.  Така  тоненька,  швиденька  і  звичайненька.  Вдарило  струмом.  І  все  змінилось.  В  серці  глухо  стукнуло  і  ти  став  іншим.  В  одну  секунду.    Зрозумів  тільки  це  набагато  пізніше.  Ось  як  насправді  це  буває.  Біохімія  мозку.
Насправді,  єдине,  про  що  всі  мріють  і  чого  єдиного  насправді  хочуть  –  кохання.  Не  грошей,  не  слави,  не  машин,  яхт,  заводів  і  коштовностей.  Зовсім  ні.  Це  все  –  як  хобі,  таке  собі  дитяче  колекціонування.  Хтось  любить  колекціонувати  марки,  хтось  сумки,  хтось  грошові  знаки.  Але    єдине  справжнє  бажання  у  всіх  –  бажання  кохання.  Щоб  воно  прийшло.  Але  воно  приходить  настільки  раптово  і  зненацька,  що  люди  лякаються  його  і  всіляко  пробують  його  здихатись.    А  воно  приходить  настільки  в  несподіваний  час  і  з  несподіваного  місця,  що  люди  просто  не  готові  його  впустити  у  своє  життя.  Тому  стільки  нещасливих  людей  і  бродить  по  світу:  є  сім’я  –  нема  кохання,  є  кохання  –  нема  сім’ї.  Ми  хочем  мати  сім’ю  –  ми  її  маєм.  Ми  хочем  кохання  –  ми  його  отримуєм.  Людина,  в  принципі,  завжди  отримує  те,  що  хоче.  Чого    справді  хоче.  Тільки  проблема  в  тому,  що  ці  два  бажання  –  сім»я  і  кохання  –  не  замовляються  одночасно.  Певно  тому,  що  за  один  раз  людина  може  сконцентруватись  лише  на  одному  бажанню,  а  ще  певно  тому,  що  це  все-таки  різні  бажання.  І  різні  реальності.  І  такі  реалії  …

Робота.  Хоч-не-хоч,  а  практично  половину  свого  життєвого  часу  і  простору  ми  вимушено  проводимо  на  роботі.  Якщо  на  роботі  нас  оточує  спокійна,  комфортна  і  доброзичлива    атмосфера,  робота    автоматично  стає  тим    місцем,  куди  хочеться  приходити,  де  приємно  знаходитись  і  куди  хочеться    приносити    усі  свої    накопичені  роками,  а  то  і  десятиліттями,  знання  і  вміння,  і  втілювати  у  звукову  реальність  всесвіту.  Фантастично  і  водночас  банально,  але    робота  перетворюється  на  те  місце,    де    є  можливість    розкриватись  і  творити,    де  є  бажання  свої  творчі  можливості    втілювати  у  життя,  у  місце,  де  ти  відчуваєш  свою  потрібність.      Але!  Але  коли  одного  прекрасного    дня  доданки  несподівано  змінюються,  то  і  сума  ,  відповідно,  стає    абсолютно  іншою.  А  вони  змінились.  Кардинально.  І  10  останніх  років  роботи    в  славнозвісному  театрі    перетворились  на  добровільно-примусове    ув’язнення.  Сюди  можна  привести  себе  тільки  закривши  очі  і  вуха,  зціпивши  залишки  оголених  нервів    і  затиснувши  їх  намертво  у  зіщулені    спрацьовані  долоні,  насильно,  з-під  палки.      Життя  до  холери  несправедливо  скроєне:  чомусь  все  хороше  у  житті    дуже  швидко  закінчується,  зате  от    погане  якесь  нескінчено    вічне.    10  років  і  кінця  тому  не  передбачається…    Як  сказала  одна  хороша  «знаток»  психології  людей  про  наше  теперішнє  театрально-музичне  життя:  «Йому  що  вкладеш  в  вуха,  те  він  і  чує».  І  це  певно  так  і  є.  Іншого  пояснення,  логічнішого  за  це,  такій  кардинально  зміненій    ситуації  в  останні  10  років  у  театрі  нема.  І  -  проблема.  Проблема    одного  стає  проблемою  всіх.  Саме  всіх.  Не  маю  жодних  ілюзій,  що  це  моя  персонально  взята  проблема,  знаючи  багато  внутрішньо-  театральних  ситуацій.    Шкода,  що  людиною  так  легко  можна  маніпулювати.  Навіть  такою  музикальною  людиною…

Певно  єдина  несподівана  позитивна  новина  за  останні  роки  –  конкурс  на  концертмейстера  оркестру.  З  якогось  чи  то  дива,  чи  то  чиєїсь    несподіваної  чудасії,  чи  то  манни  з  неба,  та    конкурс  на  концертмейстера    раптом  відбувся  позитивно.  Зовсім  на  це  не  розраховувала.  Спочатку  все  зводилось  до  суцільного  маразму:    оголошено  конкурс  на  концертмейстера  оркестру.  Всеукраїнський.  Директорським  наказом.    Ні  дати  проведення  того  конкурсу  не  вказано,  ні  місця,  ні  часу.  На  сайті  Міністерства  культури  цього  конкурсу  теж  нема,  як  і  нема  у  журі    ні  одного  представника  в  комісії  з  Києва.  Та  що  там  Києва,  на  холери  той  Київ,  як  навіть  нема  художнього  керівника  власного  театру!    В  наказі,  щоправда,    в  дужках,  є  невеличка,  дрібними  літерами  друкована,    приписка    «про  дату  проведення  конкурсу  конкурсантів  буде  повідомлено  завчасно».  Це  певно  якийсь    особливий  старогалицький  жарт?  Як  це  завчасно?  А  як  людина  захоче  собі  поїхати  за  місто  на  день,  перепочити,    скажімо  на  дачу,  чи  до  друга  завітати  в  гості,  а  тут  йому  дзвонять:  шановний,  через  15  хвилин  у  вас  конкурс…    Це  так  є  це  завчасно,  чи  як  це  розуміти?  Чи  ще  не  менш  дивна  ситуація:  людина  чекає,  чекає,  чекає,  потім  не  витримує  ,  дзвонить  з  запитанням  коли  у  неї  конкурс,  а  їй  люб’язно  відповідають:  вибачте,  з  вами  неможливо  було  зв»язатись,  конкурс  відбувся  вчора.  Так?  Чому  б  ні?  Це  ж  Львів,  Галичина,  що  не  зрозуміло  ?  …  
Та  і  взагалі,  з  якого  це  раптом  лушпиння  конкурс,  адже  місця  концертмейстерського    вакантного  нема??    Про  обов’язкову  програму  теж  понаписували  доволі  дивні  речі.  В  усіх  оркестрах  конкурсною  програмою  є  справжня  конкурсна  програма:  Моцарт,  Бах,  якась  віртуозна  п’єса,  крупна  форма.  Це  і  є  конкурс  на  концертмейстерське  місце.  Тут  :  Моцарт  і  купа  театральних  бірюльок,  які  мали    б  іти  як  «читка»,  принаймі  всюди  вони  так  і  йдуть.  Хоча,  добре,  що  хоч  ціла  перша  частина  концерту,  а  не  експозиція,  чи  перші  8  тактів  1-ої  частини,  як  було  заявлено  минулого  разу  на  переслуховуванні  …    Звичайно  ж,  я  розумію,  що  досить  послухати,  як  людина  настроює  свій  інструмент  і  можна  стопроцентово  сказати  який  це  музикант,  і  чи  музикант  взагалі,  і  як  буде  грати,  але…  
 Та  бог  з  програмою  і    з  датою,  можна  було,  звичайно,  заграти…  Для  себе  ,  в  якийсь  там  енний  раз  …  Та  коли?  Де?  Це  напевно  знає  лише  один,  єдиний  обраний,  заради  котрого  це  все  затіяно.  Яка    свобода,  які  там  права,  яка  до  холери  демократія.  Це  як  в  тому  бородатому  анекдоті:  «І  кругом  транспаранти:  Все  для  людини!  Все  в  ім’я  людини!  Все  на  благо  людини!  Чукча  навіть  ту  людину  бачив!»…        
А  передконкурсний  маразм  набирав  обертів:    виловлювання  деяких  людей  по    коридорах  з  проханням  писати  заяву  на  участь  у  конкурсі,  вибірково  і  не  зрозуміло  за  яким  саме  принципом  виловлюваних,  незрозумілі  однотипні  ,  мов  під  копірку,  заяви  до  Дирекції  з  відвертими  двоякими    підтекстами,  тягомутні,    напружливі  і  неприємні  засідання  оркестрових    груп  у  кабінеті  Художнього  керівника,  якісь  маразматично-крикливі  і  по  своїй  суті  виступи  «ні-про-що»  деяких  місцевих  не  зовсім  адекватних  особистостей,  які  з  якогось  переляку  взяли  на  себе  вселенську  місію  бути  місцевим  Понтієм  Пілатом  …  «А  ви  ,  друз’я,  как  ни  садитесь  …»  -  підсумував  на  одному  з  таких  засідань  єдиний  справді    вартий  музикант…  Сміливо,  несподівано  і  прямолінійно.    Але  правдиво.  Браво!    Єдиний  музикант,  з  котрим  мені  завжди  легко  і  комфортно    гралось  за  одним  пультом.  І  це,  певно,  і  є    відповідь  на  усі  запитання  …  Це  як  інструмент  настроїти  …  

Звідси  давно  пробив    час  тікати.  Куди  завгодно,  лиш  подалі…  Та  весь  час  чогось  бракувало.    Мені  взагалі  все  життя  бракувало  такої  собі  банальної  сміливості,  чи  то  наглості:    взяти  і  усе  порвати.  Практично  все  життя  я  впиралась  у  цю  свою  психологічну  стінку:  та    може  не  треба,  та    якось  буде.  Типово  слов’янську.  Та  і  певно    не  вистачало  сили  духу  розірвати  цю  запліснявілу  павутину,  що  безнадійно  оплутала  усе  моє  життя  у  Львові.  Один  раз  навіть  вистачило      духу  покласти    заяву  за  власним  бажанням  на  стіл    Головному  диригенту.  Її  не  прийняли.  Досі  не  розумію  чому.  З  таким  ганебним  зневажливим  відношенням  до  мене  навпаки,  мали  б  несказано  зрадіти  можливості  когось  «посадити  свого»  на  таке  рідкісне  місце  артиста  оркестру  Самої!    львівської  Національної  опери,  та  ще  й  вищої  категорії.  Так  ні  ж.  Не  прийняли.  Це  певно  якесь  особливе  психічне  збочення:    і  не  давати  людині  працювати  ,  і  не  давати  їй  шансу  звільнитись.  
Вже  хто  тільки  не  їздив  з  театральним  оркестром  на  гастролі,  просто  з  вулиці  людей  набирали,  абсолютно  без  жартів,  кого  завгодно,  лиш  би  мене  не  взяти  у  поїздку.  Нє,  ну  якби  мова  йшла  про  якусь  чи  не  зовсім  граючу  людину,  чи  недисципліновану,  чи  ще  з  якимись  нюансами:  молода,  недосвідчена,  не  в  репертуарі  –  це  ще  було  б  якось  зрозуміло  і  виправдано.  Тим  більше,  що  моя  праця  в  Національній  львівській  опері  –  це  не    праця  в  чиємусь  приватному  оркестрі.  Навпаки,  я  офіційно  працюю  в  цій  державній  установі.  Державнішої  роботи    просто  вже  і  не  придумаєш.  Перманентно  це  все  триває  вже  21  рік.  Почалось  це  практично  одразу,    через  пів-року  після  мого  поступлення  сюди  на  роботу  і    з  раптовим  злетом    на  пост    в.о.  Головного  диригента  однієї    вкрай  неспокійної    особистості,  готової  до  кардинальних  і  будь  яких  дій  під  гаслом  «Я  все  знаю»  ,  лиш  би  все  докорінно  поламати  в  театрі  .  Ну  що  ж  ,  революційна  ідея  міняння  і  покращення  не  нова  і  по  суті  своїй  навіть  схвальна,  якщо  йде  на  користь  загальному    стану  театру,  його  процвітанню  і  покращенню  всього  того  позитивного,    що  тут  накопилось  шляхом  довгих  і  непростих  років  проб  і  вдосконалень.  Та  на  жаль,  крикливі  темпераментні  слова  про  суцільну  справедливість  виявились  примітивними  мильними  пузирями,    які  не  несли  в  собі  рівно  нічого,  окрім  голосних,  але  пустих    звуків,  а  лозунг  про  всезнайство,  яким  людина  так  щільно,  наче  з  переляку,    прикривалась,  виявилась  одежею  жебрака,  яка  прикривала  абсолютно  перелякане,  немічне  і    пусте    створіння.  На  щастя,  Дирекція  тоді  знайшла  важелі  вчасно  припинити  його  тодішню  маніакальну  бурхливу  діяльність  на  цьому  дуже  важливому  посту.  Хоча,  наслідки  цієї  діяльності,  на  превеликий  жаль,    і  понині    відчутні  …  

Таке  бажане    і  омріяне  слово  –  ВЛАДА!  Деякі  люди  просто  створені  природою,  щоб  до  неї  рватись.  На  холери  –  вони  і  самі  не  розуміють,  бо  нікому  ніякої  користі  не  приносять  ,  але  для  них  влада  -  це  ціль  буття.  Головне  досягти  цілі  –  стати  всевладним.  І  все.  А  далі  що??  А  нічого.  Просто    нічого.    Такої  людини  ледве,  але  все  одно    позбудуться,  перехрестяться  і  з  полегшенням  видохнуть.  І  все.  Але  «цирк  давно  поїхав,  а  клоун  залишився…»  І  далі  збирає  якісь  ненормальні  пресконференції  на  всілякі  актуальні  і  животрепечущі,  такі  інтригуюче    скандальні  і  такі  насправді  висосані  з  пальця,    теми,  які  і  темами  важко  назвати,  швидше  «лозунгами»,  порожніми,  як  завжди.  Ні  про  що,    бо  нічого,  крім  бути  демагогом  не  вміє  в  житті.  Навіть  не  дивно  те,  що  збирає,  а  дивно  те,  що  хтось  ще  туди  ходить  і  хтось  ще  про  це  пише.  Невже  така  вже  біда  чорна  в  місцевій  галицькій  пресі,  що  достойних  сповіщення  тем  немає?...
От  перші  пів  року  в  театрі  -  це  була  напрочуд  казка!  Головний  диригент,  Метр  своєї  справи  Ігор  Васильович  Лацанич  –  це  ж  було  щастям  працювати  під  його  батутою  і  керівництвом  загалом!  Скільки  тепла  і  музики  було  в  його  постаті,  скільки  мурашок  по  спині  пробігло  від  його  магії,  яку  він  творив  у  просторі  і  часі,  скільки  приємних  хвилин  розмов  про  земне  і  вічне  зараз  згадуються,  як  легенький  літній  подих  вітру.    Було  таке  звичне  і  таке  бажане  для  людини  відчуття  повного  спокою  і  щастя  …  Але  …  але  казка  несподівано  закінчилась  з  насильним  приходом  іншого  диригента  на  пост  в.о.  Головного  .  І  уся  музика  і  психологічний  нормальний  творчий  стан  як  корова  язиком  змела  …  Так  і  досі.  Нічого  не  змінилось  кардинально.  Головні  ніби  і  мінялись,  та  суттєвої  різниці  для  музики  чи  для  творчої  атмосфери  не  сталося    жодного  разу.  На  жаль.

І  практично  всі  мої  закордонні  поїздки  з  концертами  були  або  зовсім  не  з  театром,  або  з    суперськими  ,  але  «опальними»  диригентами,  або  ж  завдяки  іноземним  менеджерам  чи  музикантам,  які  садили  весь  оркестр  на  сцену,  слухали  і  дивились  програму    і  самі  собі  вибирали  кого  вони  хочуть  бачити  в  поїздці.  І  лише  таким  чином  я  опинялась    у  мізерній  когорті    тих  обраних.    У  львівських  же  «місцевих»  командирів  всі  21  рік  я  лишня.    Дивлюсь  я  на  них  та  й  думку  гадаю:    чи  то    божевілля    колись  ся  тут  кінчить  …    Та  певно,  ніколи…    Галицька  знаменита  ментальність  «проти  кого  ми  сьогодні  дружим?»  не  дасть    можливості  закінчитись  тому  жахіттю  ніколи  …

Зовсім  нещодавно,  шпацеруючи    однією  з  самих  красивих  вуличок  Перемишля,  Францішканською,    я  зі  страхом  зрозуміла    одну  вельми  важливу  для  себе  річ:  я  не  хочу    померти    у  Львові.  Ніяким  чином  і  ні  за  які  гроші  на  світі.  Я  хочу  свою  старість  прожити  тут,  у  затишному  Перемишлі,  на  цій  вуличці,  на  цій    лавці,    коло  цього  затишного  фонтанчику.  На  спокій  в  старости  я  точно  вже  заслужила.  Надіюсь,  що  хоч  там  я  не  почую    завзято  вимовленої  фрази:  «Та  я  усіх  тут  можу  купити!»  Отже,  час  пробив.  Треба  взяти  себе  в  руки,  набратись  сміливості,  може  вдруге  у  житті,  і    струсити  з  себе    іржу  і  плісінь  львівської  галичини,  поки  вона  мене  не  роз’їла  до  самої  могили.  

Бюрократія.  У  країні    війна  з  сусідньою  державою,  не  книжкова,  не  психологічна,  а  вже  більше  двох  років    цілком  реальна    вогнепально-травматична,  сама  справжнісінька    війна.  І  знову  «очєрєдная»  інфляція,  знову  нові  підвищення  і  подорожчання,  жити  все  новіше,  цікавіше    і  яскравіше  …  І  тільки  одне  лишилось  старе  і  незмінне,    і  безпросвітно  триває  усі  мої  22  роки  в  Україні  -  безкінечна  ,  монотонна,  остогидла  …  боротьбою  навіть  то  якось  не  пасує  називати,  швидше  це  можна  охарактеризувати  банальним    «переписка»  чи  «передзвінка»  з  різними  бюрократичними  конторами:  переписки,  відписки,  відмазки  ,  наїзди,  присудження,  відсудження,  обіцянки  і  усілякі  можливі  часовідтягуючі  (для  чого??)  цяцянки.  

Я  цілий    рік    безнадійно  домогалась  від  цілком  державної  і  вельми  поважної  спеціалізованої  установи,  РАЦу  мого  району,  свого  власного  свідоцтва  про  народження,    і  лише    завдяки  суду  я  змогла  його  через  півтора  роки  отримати!  Але  це  ж    маразм.  
Абсолютно  безнадійна  ситуація.  Не  дивлячись  на  бажання  активної  меншости  жити  «по-новому»,  банальна  більшість  цього  не  зрозуміє  ніколи.  Бо  не  хоче.  А  їх  усіх  переважна  ,  тотальна  більшість,  тих  всіх  працівників  усіх  бюрократичних  і  абсолютно  не  потрібних  інституцій  всієї  країни.  На  жаль.  

Я  не  знаю  що  має  ще  статись  в  країні,  який  ще  більш  глобальний  катаклізм  чи  ціло-країнна  катастрофа  ,  щоб  бюрократи  України  захотіли  раптом  жити  не  по-бюрократичному  «Нє  пущать!»,  а  по-цивілізовано-правовому.  Простіше  звідси  виїхати  в  якесь  розвинене  місце,  де  можна  вдихнути  і  видихнути  вільно,  а  ніж  усе  життя  провести  у  безнадійних  паперових  війнах  зі  сталевими    вітряками.  Таке  життя  зовсім  не  моє.  Таке  відчуття,  що  я  не  живу  своїм  життям,  а  ніби  сплю  і  мені  сниться,  що  я  задихаюсь    у  Львові.  От  я  накінець  прокинулась  і  зрозуміла,  що  я  й  справді    задихаюсь  у  Львові.  
Мій  чоловік  упевнений,  що  всюди  так  само  погано,  як  і  тут,  що  у  мене  це  звичайнісінька    ілюзія  хорошого  життя  десь  там  в  іншому  місці.  Не  впевнена,  що  це  так.  За  своє  доволі  довге  життя  я  мала  можливість  побувати  і  пожити  в  різних  і  місцях  ,  і  країнах,  і  на  своїй  шкірі  відчути  що  таке  вільно,  а  що  таке  ущемлено.  І  з  упевненістю  можу  стверджувати:  є  різні  місця.  Я  не  скажу,  що  є  місця,  де  проблем  не  існує.  Існують.  Поки  існують  люди,  існуватимуть  і  проблеми.  Але  ці  проблеми,  котрі  тут  повисли  на  мені  багатокілограмовими  гирями,  мені  осточортіли  вкінець.  І  це  крапка.  
Та  і  взагалі,  хто  сказав,  що  людина  мусить  жити  все  життя  в  одному  місці??  Чому  людині  конче  треба  бути    навозним  жуком,  і  усе  своє  гівно,  в  якому  вона  живе  все  життя  тягти  зі  собою  до  смерті?  Заради  чого??  Як  на  мій  погляд,  це  і  є  основна  людська  ненормальність.  Для  чого  тиснутись  в  задушливому  переповненому  метро,  коли  можна  проїхати  по  місту  на  машині?  Чи  просто  прогулятись  пішки.  З  близькою  людиною,  за  приємною  невимушеною  бесідою,  зовсім  не  обов’язково  серйозною.  Можна  і  з  зовсім  не  серйозною,  але  обов’язково  з  посмішкою…  

2015.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696189
Рубрика: Нарис
дата надходження 23.10.2016
автор: Лєна Дадукевич