У неї були довгі красиві ноги і він неквапливо йшов за нею вже близько десяти хвилин, аж доки вона не дійшла до пішохідного переходу на проспекті Данила Галицького.
“Стати поруч і виказати своє переслідування чи все ж таки дистанціюватися, аби не перешкодити запланованій пастці?” – міркував Богдан, проте підійшов до неї настільки близько, що її розвіяне волосся майже торкнулось його щоки, і вирішив діяти негайно.
Відчуваючи окрім подиху вітру за своїми плечима якусь дивну важкість, Уляна насторожилася, наче вся збіглася до малесенького клубочка нервів і дівчині захотілося втікати стрімголов якнайдалі, саме так, як вона завжди втікала від серйозних розмов, стосунків, врешті від самої себе. Наче вдихнувши цей страх, що впивався у його свідомість разом з її парфумами, Богдан схопив під руку Уляну, нахилився до вуха й прошепотів:
– Не бійся! Просто йди разом зі мною і все буде добре!
– От халамидник! – подумала Улянка. Її надмірно дратувала любов Богдана до всілякого роду розіграшів. Мабуть, і цього разу вигадав, як полоскотати її нерви лиш через те, що вона була керівником їхньої групи дизайнерів. Та цікавість переборола вмить всі за і проти, і, не сказавши ні слова, Уля ледь помітно кивнула головою на знак згоди. Мовляв, я у грі. Веди!
Помітивши згоду в її очах, Богдан повернув різко вліво, вказавши пальцем на під'їзд найближчого будинку:
– Нам туди!
І вже за хвильку вони піднімалися сходами у 37 квартиру на першому поверсі, двері якої були відчинені навстіж.
– Ось тут, – знову без зайвих пояснень, наче відрізав чоловік.
Уляна закрила очі, втягуючи в себе незнайомий запах чужої квартири, речей, людей, які були колись там, і зробила рішучий крок у невідомість за поріг.
– Не відкривай очей доки ми не увійдемо всередину. Тримайся моєї руки! - Богдан вів її до квартири, а вона слухняно крокувала за ним. - Сідай! – Уляна сіла й відчула під собою м'яке крісло, поклала руки на підлокітники і завмерла в очікуванні продовження Богданової чи то вже спільної забавки. – А тепер можна відкривати очі!
– Господи! – дівчина відкрила очі і побачила абсолютно порожню кімнату із зачиненими дверима, заштореними вікнами та з одним однісіньким кріслом, в якому власне вона і сиділа.
– Міг би і зручніше крісло придбати! – саркастично мовила Уля.
За весь той час, що вони працювали разом, вона не випускала жодної можливості вколоти підопічного колегу за будь-що в його роботі. Їй постійно була недогода! Причому на решту співробітників це привілейоване право, як не дивно, не поширювалося. І за що він отримав таку нагороду, достеменно не було відомо нікому. Правда і Богдан не вирізнявся делікатністю по відношенню до Уляни. Всі її шпильки він переадресовував власниці в найкоротший термін.
– Я натомість придбав зручнішу мотузку, – Богдан накинувся на неї ззаду і почав прив'язувати її тіло до крісла. – Дуже добре нею в'язати вузли. Пам'ятаєш, я колись розказував тобі, що служив на флоті. Я вмію в'язати дуже гарні вузли та вузлики – тобі сподобається! – Він обмотав Уляну кількома мотузяними колами. На диво вона не пручалася, лиш сміялася, наче від лоскоту.
– Це така гра? – спитала Уляна. – Я на ігри з тобою не налаштована...
Але щось стрепенулося глибоко в грудях і покотилося крижаною хвилею по тілу, наче сотні тисяч голочок пронизали кожну клітину і викрали Улянин спокій... Страх пощипував кінчики пальців, підходив задушеним криком до горла і здавлював подих. Захотілося на свіже повітря – прогнати цей хміль, що помалу почав отруювати її свідомість. Інстинктивно Уляна спробувала підвестися, вирватися з цупких обіймів мотузок, та вони лише більше почали в'їдатися в неї.
– Даремно не витрачай сили. Вони тобі ще знадобляться. – таємниче кинув Богдан словами в свою заручницю – Посидь тут годинку! Але не думай кричати, щоб я не використовував кляпа... А я буду зовсім поруч, в сусідній кімнаті. На жаль, за браком часу, я не встиг підготуватися як годиться, тому маю дещо довести до кінця, аби ти не була розчарована в мені, як завжди!
Богдан вийшов і причинив за собою двері. За декілька хвилин Уляна почула стукіт молотка, потім звук пилки, яка скреготала своїми гострими зубцями по дерев'яних дошках, гуркіт відрізаного шматка дерева, що впав на підлогу. Її огортала тривога, яка підсилювалася піснею, що гучно лунала з іншої кімнати: "Шабелька завзята вдарить як розплата, Кривдників поганих покарає всіх…"
Вибух паніки в Уляниній голові раптово вщух – це злий жарт!!! "Не може бути, щоб він... щоб цей пихатий, набитий дурницями тип міг собі дозволити так вчинити зі мною! Це вже переходить всі можливі рамки. Звісно обмеження не для Богдана. Коли це вони його зупиняли? Проте Богдан ніколи б не посмів спромогтися на злочин. Ні, не вірю! Я просто відмовляюся в це вірити..." - крутився вихор думок в її голові.
– Богда-а-а-а-ан! – закричала Уляна. За стіною замовкла пилка. – Богда-а-ан! – ще раз гукнула Уля!
Двері ледь прочинилися. У них став помітним контур здоровенного чоловіка, десь близько двох метрів зростом, з великими міцними руками, на яких, здавалося, не було вільного місця від татуювань, рудою бородою, дзеркальними круглими окулярами та байкерською косинкою на голові.
– Богдана нема. Він казав, що ти будеш сидіти тихо, ціпонько – усміхнувсь здоровань, притиснувши великий палець до губ, з-під яких виднілися золоті зуби.
– Скільки він тобі заплатив, одороблище? – вичавила крізь зуби в сторону велетня Улянка. Двері з гуркотом зачинилися і Уля залишилася сам на сам зі своїм уже не на жарт роздмуханим переляком. Страхітливі звуки за стіною відновилися, а уява полонянки розійшлася до небачених розмірів. Їй здавалося, що по той бік дверей для неї будували новий дерев'яний будиночок, на який потім би Богдан власноруч кинув грудочку земельки, решту роботи виконав би цей здоровило.
Почуття, які переповнювали все єство Уляни, суперечили одне одному. Вона і вірила, і не вірила в темну сторону Богдана. Чоловік завжди вирізнявся сильною енергетикою, яка і насторожувала і відлякувала дівчину від нього. Її притягувало до нього з неймовірною силою і вона цього не розуміла, не сприймала (незалежна від всіх і всього), заперечувала, а від так завжди направляла цей дисонанс у собі в сторону Богдана гнівом, роздратованістю і зверхністю. Невже він надумав помститися їй за це?! Чому обрав саме цей моторошний спосіб розправи над несправедливим керівником? Так, вона була неправа, категорично неправа – ду-ре-па!!! Але ж і він... Аби не втрапити в його полон, вона мусила захищатися, мусила опиратися, як могла! Та це, певно, жарт долі! Злий жарт, аби поставити Уляну на місце! Невже не можна було інакше? Адекватні люди завжди знаходять цивілізований вихід з будь-яких ситуацій. Чи не так?
"Ага! Адекватні? Але ми з Богданом, здається, обоє такими не були, принаймні, коли знаходилися поруч..." - гарячкувато картала сама себе Уля. Тим часом в дверях скрипнула ручка і відгукнулася зойком в грудях збентеженої заручниці.
– А ось і я! – до кімнати ввійшов Богдан. – Вибач, що так довго чекала. Зараз усе закінчиться! – Він підійшов ближче до Уляни і побачив в її очах сльози. – Дурненька! Ти справді злякалася?
Уляна відвернула від нього голову і її хвилясте волосся приховало сльозу на щоці.
– Я б хотів усе скасувати і повернути час бодай на годину назад, але це зайшло надто далеко. Тому я змушений довести розпочате до кінця. Пробач, якщо зможеш.
Богдан присів біля Улі навпочіпки, доторкнувся до тендітних рук, і зрозумів, що її тіло тремтить. Він обійняв її за плечі, провів долонею по спині, потім спритним та рвучким рухом потягнув за один із вузлів – і вся мотузка сповзла на підлогу, звільнивши її із полону.
– Біжи, Улянко! Я передумав. Свята не буде! – Богдан встав, надавши їй змогу піти.
– Ти виявився навіть більшим покидьком, ніж я думала. – сказала Уляна і ляснула Богдана по обличчі. – Значно більшим! – ляскала його знову і знову – Значно!!!
– Біжи!!! – крикнув на неї Богдан й ухилився від наступного ляпасу.
Уляна побігла до дверей, шарпнула ручку, зробила два кроки з кімнати і зупинилася.
Чорна картина, що вона малювала в своїй уяві, разюче відрізнялася від тієї, яка була насправді. Вся кімната рясніла кольоровими вирізками, стіни прикрашали яскраві ескізні паперові модельні сукні, які розробляла Уля, в кутках купчилися повітряні кульки, надуті гелієм, на підлозі – імпровізований міні-подіум, яким одна за одною ішли ляльки Барбі, зодягнені в мініатюрну білизну, а на столі великий кошик із квітами – її улюблені рожеві троянди…
– З річницею тебе! Сьогодні рік, як ти стала головним дизайнером нашої команди, – почувся голос Богдана з кімнати з єдиним кріслом.
– Ти!!! Ти... – Все, що змогла спантеличено вимовити Уля.
Дівчина хаотично озиралася довкола, намагаючись привести свої емоції до ладу. Хвилювання, в яке вона занурилася за недавній час, вибило в неї з-під ніг землю, розгойдало внутрішній маятник рівноваги і просто відібрало можливість мислити, як належить людині розумній. Уляна відчувала себе дикою загнаною кішкою, при чому гналися за нею не зграя вовків, а один єдиний.. Хто? Ким був той, чоловік, який змусив її так почуватися? Хто він для неї? Запитувала себе дівчина. Їй і в голову не могло прийти таке припущення розв'язки жахливої гри, на яку вона необачно погодилася.
Богдан не смів порушити тишу, що опустилася на них у кімнаті густим непроглядним, наче желеподібним, туманом. Усі слова в'язнули в горлі і не бажали вириватись на волю, бо не знали, що на них там чатує. Скандал? Звільнення з роботи? Мабуть, саме так вона з ним і вчинить. Якби ж він тільки міг знати, що його дурнувата забавка наведе на Уляну такий жах.
"Якби, якби, якби, якби..." – прокручував колесо подій Богдан. Він хотів ущипнути Уляну , щоб вивести її зі стану заціпеніння ще до того, як до квартири увірвуться колеги зі звичним корпоративним лементом та власними привітаннями з річницею її керівництва, та це бажання спотикалося об його впертість і розбивалось на друзки.
Обоє стояли мовчки. Жоден не мав намірів порушити мовчанку першим. Раптом Богдан рішуче зробив крок до дівчини, різко повернув її до себе обличчям і, не дочекавшись шквалу протесту або ж нових ляпасів, затиснув її тендітне тіло в дужих, але ніжних обіймах. Дівчина незворушно вдивлялася в нього своїми прекрасними очима кольору Всесвіту. Саме Всесвіту, бо в її погляді причаївся цілий світ! Богдан вбачав той космос усюди. Всесвіт на ім'я Улянка...
І він потонув в ньому – припав до вуст дівчини, не роздумуючи, якою буде її реакція. Інтуїтивно Богдан вже очікував найгіршого, натомість Уля відповіла на його поцілунок і тепер вже вони обоє тонули. Тонули довго. Тонули повільно. Тонули так, що й не почули, як у кімнату з гучними криками увірвалися колеги аби привітати Уляну з подією.
– Ви, як завжди, невчасно! – прогарчав Богдан.
“Хоч провалися!” – сказала про себе Улянка, а вголос додала:
– Фантазії вашій немає меж! Дякую! – і вже повернувшись до Богдана, – А з тобою ми ще не закінчили!
© Автори Олена Вишневська та Олександр Яворський
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695631
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.10.2016
автор: Олександр Яворський