(Продовження)
Поза хатою та стодолою змійкою біжить-звивається стежечка до річки...
Скорим кроком Петро йшов тією стежкою в бік Черемошу і все думав, як та чим йому прийдеться до хати добиратися. А що, як дійсно пішки, то хоч би завидна дійти до мосту. Ох, та де ще той міст, до нього вісімнадцять кілометрів.
- Як буде, так і буде - махнув рукою Петро підходячи до кладки...
... Черемош!!! Він гордовито котить свої води, розповідаючи віковічну історію прадавніх слов"ян, котрі не корячись законам панщини, йшли високо в гори, де приходилось дуже тяжко працювати, щоби вижити, але вони були вільними - і то є найголовніше! Вийти, коли тобі забажається, на полонину, вдихнути на повні груди, щоб аж у голові затенькало та викрикнути що є духу:
- Го - о - й - я - я - я... - і почути у відповідь:
- А - а - а - го - го - го - го - го - го - о- ов...
Або після нелегкого трудового дня присісти десь на горбочку та так заграти на флоєрці*, щоби всі гори сястрепенули, туман сховався десь по глибоких долинах, а Соловейко підтьохкував би тотій музиці, забувши про всі свої життєві турботи, всеньку ніч, аж до самого світаночку. А гриби з-поміж смерек та туршів* на ранок повискакували би з-по-під моху та листочків на галявину, до людей, подивитися на оте усе з цікавістю... Отакого життя сяхотіло цим вільним людям, дарма що далеко від цивілізації, дарма що в складних побутових умовах.
Дивлячись на білі шумовисті хвилі та грайливі кам"яні пороги, слухаючи оповідь найжвавішої у світі річки, Петро перейшов на Франківщину і, майже на ходу, ускочив до кабіни лісовоза, котрого зупинила середнього віку круглолиця, синьоока молодичка, що вже умостилася на сидінні та ще не встигла зачинити за собою двері.
- Йой, дякую Вам, що приймили мене до компанії - промовив Петро і туго прикрив двері. - Вам до куди, бо мені в Голошину.
- А мені тілько до Тарночок. Та нема за що дякувати, то аби Бог дав здоров"я шоферу, що не лишив нас на дорозі.
Дуже втішений від того, що йому так пощастило, Петро всю дорогу розважав попутчицю і водія розмовами про те, що нового є в Чернівцях. Горяни майже не вибираються до міста - то їм все цікаво, навіть скільки коштує проїзд у тролейбусі.
- Хоч то мені без потреби, а най собі знаю. - весело відказувала жіночка, та підморгувала водієві.
За бесідою дорога мчала під колесами непомітно, ось уже й міст, від котрого парубок має йти до хати лісовою стежкою. Задоволений, що так скоро дібрався додому, роздумуючи що ще можна встигнути щось зробити до вечора в хаті, допомогти чимсь він, підганяючи сам себе, біг угору, ніби молодий олень. Ще один горбочок, ще оця смерека, ще галявинка, о, а тут хатка сусідів - привітався - побіг далі, ще один грунь і вже стіна стайні, подвір"я, хата...
Мама порається на кухні, як гуцули кажуть "кутається", побачила сина, від несподіванки аж скрикнула:
- Що сястало?
- Та нічого, просто приїхав.
- Як то тако "просто", ти ж недавно був,.. ти точно щось таки натворив.
- Добре, натворив. Треба довідку з сільради, що раніше не був одруженим, бо інакше не приймають заяву. Якісь такі правила... Дав нашій Кацюні завдання до Мілька, та й побіг до хати, може щось треба зробити.
- Зробити... - задумалась мати - О, наноси-ко води, то завтра буду прати, а ще... сіна для маржини* занеси,.. а їсти, йди поїж!
- У Каті пообідав, - Петро відповідаючи матері уже похапцем перевдягається у домашнє і майже виходить за поріг.
- Зачекай, а що там у них? Як дівчатка? - цікавиться мама.
- Потім. - кричить вже на ходу Петро. - І що? І у кого? І як, - все потім, бо зараз стемніє - то не буде ні води, ні сіна, а самі лишень дівчатка...
- Добре, - сміється мама - біжи вже.
Далі буде....
*флоєрка - духовий інструмент вівчарів.
*турші - кущі.
*маржина - худоба.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694730
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.10.2016
автор: Корніївна