Ні, він не чекав повістки…
Дитя він – синка чекав…
Рюкзак на плече повісив,
На Схід почимчикував.
Туди, де земля стогнала,
Горів край, аж стугонів.
Це серцю було сигналом –
Назустріч вело війні…
І хоч там закони вовчі:
Не ти, то тебе. Війна ж…
В «Азові», у добровольчім…
І то – не його вина.
Він знав: за ним – Україна
Й народжене вже маля,
Тож права не мав загинуть:
Просила цього й земля.
Та раптом дурепа-куля
Йому зупинила путь:
Убити, бач, ризикнула,
Лишився щоби в степу.
– Не вийде, – душа кричала, –
Синок ще такий малий!..
З життям його… ніч вінчала,
І місяць про те молив…
І марив боєць… про вишні
На госпітальнім столі.
Здається, то сам Всевишній
Від смерті його встеріг.
11.02.2015.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692972
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 07.10.2016
автор: Ганна Верес (Демиденко)