Вистига розхристана душа,
І буває боляче подеколи.
Час у незавершених віршах,
Розщепляє душу на молекули.
Відколи ясніє білий сніг,
У ньому завше рветься там де тонше.
Та поки не обпав останній цвіт
Щоб билось серце – інше все не конче.
Стерпілося серце – мабуть звичка,
Впивається болем мов хмелем, незриме.
Отак привикають струни до смичка.
Отак привикає слово до рими.
2016р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691968
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.10.2016
автор: Мартинюк Надвірнянський