Стояла темна довга ніч, осіння,
І плакав сич на дубі без гнізда.
Трава давно перетворилась в сіно,
І вкрився мохом хати вогкий дах.
Стояла хата тихо на узліссі,
Немов чекала жителя свого.
Сховались горобці у теплій стрісі –
Боялися вони плачу того.
Господаря нема – забрали діти
До міста, де вони живуть тепер.
Як плакав він, коли виходив звідти,
І хату, про всяк випадок, запер.
Виходив з двору, підійшов до груші –
Стара вже стала, та плоди смачні.
Він посадив її для донечки Марфуші
І для синочка Віті. От були смішні!
Коли були малими – син і донька –
Як весело тоді було в дворі!
Собачку називали «пані Сонька».
Вона їх проводжала до воріт,
Коли ішли з портфелями до школи,
І зустрічала, коли йшли назад.
Здавалось, щастя не закінчиться ніколи;
Так думав і розкішний сад.
Та час летів так швидко, невблаганно,
Проклали діти вже свої стежки,
Уже не стало і дружини Ганни,
Й настав для діда час, такий важкий!
Давно собачки Соньки вже немає,
В садку спиляв багато гілочок,
Вже й півень не співає у сараї –
Лисичка теж любила курочок.
Усе не те, навіть вода змінилась,
Вже не така смачна, як то було колись;
Чи то вже джерело поповнювать втомилось?
Чи десь далеко свіжі води розбрелись?
А він, один, сидить собі на сонці,
Старечі гріє, часом, кісточки.
Воно пошле свій промінь у віконце,
Його розбудить, вмиє квіточки,
Що біля хати мирно притулились,
Старого душу щоби звеселить.
Вітрець війне – враз квіти нахилились
До дуба, що зненацька зашумить.
Тепер стоїть ось хата, одинока,
Все пам’ята, що бачила вона,
Висять портрети на стіні, що збоку,
Немов питають: «Це чия вина?»
Дуб зажуривсь – людину хоче бачить –
Гніздо він втратив, жолуді скида,
Зима дошкулить холодом собачим,
Хоча йому морози - не біда,
Та холод інший вже його лякає:
Душа його примерзне назавжди,
Адже тепер він добре уже знає:
Ніхто й ніколи не повернеться сюди!..
Життя! Життя! Буваєш ти красивим,
Коли сім'я росте, здоров'я ще міцне,
Та коли немічним стаєш і сивим,
Безсоння мучити тебе почне,
Тоді знайди в собі останні сили,
Зумій дожить і двір не сироти,
Бо там твоє коріння, що зростило,
Без нього як же жити будеш ти?!
Життя! Яке ж ти справді швидкоплинне,
Це не якась там диво-благодать,
А може в тім і є призначення людини,
Щоб жити, і творити, і страждать?!
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691398
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 29.09.2016
автор: Ганна Верес (Демиденко)