І знову влився у кімнату,
Немов смола липкий та чорний.
Примусив холод відчувати,
Осінній смуток непокорний.
Пробравсь в свідомість непомітно,
В потилицю голками впився.
В очах повільно згасло світло
І світ в печалі закрутився.
- Для чого я живу? ..Уявлення не маю.
Здавалось байдуже на це - не думать і забуть.
Та в час осінній я по особливому страждаю
І змішую в коктелі страх та гірку лють.
Я сліпо п'ю це все великими ковтками,
У різких спазмах очі все сильніш стискаю.
І знову починаю бити кулаками,
В той чорний простір за яким себе втрачаю.
Ось все тріщить і залишається лиш крок,
Там він на дні мого бокалу із граніту.
Розкинувся один малесенький ковток,
Що крапкою позбавить розум мій цього брудного світу.
Що голкою зашиє рот та очі.
Щоб більш в свідомість не пробрався,
Цей хриплий голос, що у голові шепоче.
Про те, як любить він життя і як на щастя сподівався.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691355
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.09.2016
автор: Олексій Сонях