Зваблений ангел ішов, як у марі -
Очі затьмарили Змієві чари.
Брів, спотикаючись стежками саду,
В вухах лунала омана із Аду.
Йшов і шептав: невже можна так жити?
Ехом відлуння: ти маєш любити!
Зціпивши зуби, стискаючи скроні,
Серце не з Богом — в пекельнім полоні.
Що це зі мною? Я в ямі глибокій!
Боже Всевишній — верни мені спокій!
Чом почуваюся, наче напився,
То є хвороба? Чим провинився?
Холод і жар — тіло в агонії,
Піт, лихоманка, тремтячі долоні.
Сонячне світло вкриває пітьма -
Вихід! Де вихід? Шукаю — нема!
Голос! Цей голос лунає ізнов!
Шепче, благає, розбурхує кров:
Стій! Зупинись! Повернися назад!
Нащо тобі той божественний сад?
Трішечки, раз, на хвилину забудь -
Змісти буття і Величного суть!
Здайся! Розслабся! Ну хто тебе просить?
Ти був міцним, але досить! Вже досить!..
Зваблений ангел упав на стежину:
Батьку, пробачте! Бачите — гину!
Серце пробите стрілою любові -
Болем зриває у кожному слові.
Йду як причинний в глибокії хащі -
Зваблений ангел - не зовсім годящий.
Хворий, поранений, зчумлений краще,
Та я не зрадник! Я - не пропащий!!!
Згину, втоплюся в багнюці, в болоті -
Подумки здався бажанню від плоті,
А покарання прийму не як гірше -
Зваблений ангел — значить що грішний…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688018
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.09.2016
автор: Петро Кожум'яка (Ян Укович)