-Нарешті! Аліс, гарпія заспокоїлась, навіть не запитувала більше про тебе. А Дмитровича ще не було. Так що, думаю, все не так погано. - зустріла мене із порогу Маша.
-Добре, дякую. Вибач, Машунь, справ багато, - сяк-так сказала я, пробігаючи повз дівчини в кабінет. Бачити не хотілось нікого. Я взагалі не була зараз ні з ким не готова розмовляти. Хотілось повністю зануритись в роботу. І забути про весь цей гарячий ранок.
День тільки розпочався, а в мене вже стільки подій. Щось дивне коїлось навколо. Осінь доживала останніх днів, а всі навколо наче подуріли. Напевне, перевтомились. Наприклад, шеф. Із чого б це з ним таке могло статись? На нього це взагалі не схоже. Тому, просто забудемо про все. Та і по всьому. Ну, просто нервовий стрес. У нього. Недосипання. У мене. Коротше кажучи, потрібно працювати.
Комп'ютер увімкнувся. Навушники. Музика. Все. Геть всю реальність. Привіт, світ роботоголіка. Скажу чесно - так простіше. Та й безпечніше. Бо свою справу я знаю. І досить непогано.
Так на годиннику була вже п'ята. А я й не помітила, як пройшло стільки часу. Ще один концепт - вже готово. Треба тільки зустрітись і показати замовнику. Хоча перед тим все ж основне - показати шефу. Тільки не сьогодні. Завтра. Наступного ранку. Все забудеться. Всі відпочинуть. А на сьогодні - все. Можна побалувати себе і вчасним поверненням додому. Давно вже такого не було. Тим паче, ще по дорозі потрібно зайти, купити продуктів. Сьогодні чомусь так хотілось зробити піцу. Хоча більш те, що у нас нею називають. Бо до натуральної італійської страви то має зовсім примарне відношення. Та врешті, головне, щоб смакувало. Все, речі зібрала, і на вихід.
-Алісо!- почулось десь з-за спини. Голос був досить знервований. Я озирнулась. В коридорі стояла блондинка в бірюзовому жакеті, білій блузі і чорній спідниці.
-Так, Карина Аркадівна. Ви щось хотіли?
-Зайди до мене!- і блондинка поцокотіла своїми модними підборами.
Це ще що таке?Чому сьогодні? Що їй треба?Добре, зараз дізнаємось!
-Так. Я Вас слухаю.
-Присідай. Треба поговорити.
-Добре, дякую. Ви про якийсь проект - тоді мені потрібно зайти за документами.
-Ні-ні. Всього декілька питань. Ти ж додому зібралась?-продовжувала допит начальниця.
-Так. Робочий час вже ж закінчено.
-Так-так. Ось, значить я тебе на довго не затримаю. Декілька чесних відповідей - і ти вільна.
-Окей, я Вас слухаю.
-Алісо, ти ж знаєш, яка в Євгена зараз ситуація...
-Ви про що саме?
-Я ж казала чесних! Ти про його дідуся точно знаєш, так що не вдавай.
-Я просто не зовсім розумію, до чого тут я?
-Так ось, невже ти вважаєш себе особливою?
-Ви, певно, щось плутаєте... - здивуванню моєму не було меж.
-А чому це ти змушуєш його заїжджати за собою, щоб прикрити твої запізнення. Він - людина чемна. Ніколи не відмовить. Але я - не він! Май совість. У людини горе. А тут ще ти на голову звалилась. Доросла вже дівчинка! Досить вже. Відповідати за свої вчинки треба...
Я не знала, що відповісти. Але я ж не могла розкрити всі карти і підвести шефа. Добре, будемо вдавати, що вона права. Зрештою, я від цього не постраждаю. А їй приємно. Хай вона себе заспокоює власною правотою. Тішить его.
-А, от воно виявляється що. Добре. Буду намагатись дорослішати.
-А ти - не промах. Навіть не намагаєшся нічого заперечувати.
-А Ви цього прагнули?Вибачте, наступного разу буду знати.- і я вирішила встати і піти. Нічого тут було сидіти і вислуховувати. А то ж емоцій вулкан. І то дивись, і все вибухне.
-Я тебе не відпускала... - почала було кричати Карина.
-А я у Вас не запитувала...- відповіла я і вийшла в коридор.
Там неочікувано стояв шеф. Я була геть зла. І на нього, і на його лялькову подружку. Але роль вирішила грати до кінця. Тому й випалила на радість Карині:
-Євген Дмитрович, я, як доросла дівчинка, заявляю, більше не треба заїжджати до мене зранку. Та і взагалі. І не прикривайте мої спізнення. А то у Вас і своїх справ вистачає. Все правильно, Карина Аркадівна?
Білявка тільки злосно блимала очима.Дмитрович стояв, не розуміючи, що трапилось. А я мовчки розвернулась і пішла додому. Не бажаючи виясняти ніяких подробиць їх спільного життя.
На вулиці було досить прохолодно. А я то зранку настільки спішила, що встигла тільки куртку тоненьку захопити.Тому, темп пришвидшуємо. І знайомим маршрутом. Метро-магазин-дім. Переодягнувшись в теплий спортивний костюм - сіренький такий. (Ой, пам'ятаю скільки ми зі Славкою його вибирали. То було нестерпно. Здавалось, нікуди я в ньому не виходжу. Так, скоріш для затишних вечорів вдома. Але все ж таки хотілось чогось зручного і тепленького. Але не з вушками, як носять всі. Настільки дитячий період в мене пройшов. І без блискіток, пайєток там всіляких. Ну, не гламурна я зовсім.Зрештою, зупинились на такому варіанті - широченних зверху і трохи завужених донизу штанцях і об'ємній кофтинці із великою застібкою-блискавкою посередині. Світло сірого кольору.)
От так я стала випікати піцу. Тісто вже зробила, розкатала, намазала соусом, який вже також власноруч приготувала. Далі - топінги. Сьогодні я вибрала такий набір - бекон, кукурудза, перець, ананас. Все, готово. Закинула все в духовку. А сама попрямувала трохи посидіти - розслабитись. На всю квартиру лунала лише одна пісня на повторі. Don't speak. Проходячи повз підвіконня, я помітила там свій старий сірий блокнот. Так, нещодавно знайшла його. І зовсім забула. Вирішила почитати свої переживання, що колись занотовувала там. І ось я майже погрузилась в читання. Як тут задзвонив телефон. Незнайомий номер.
-Так...
-Привіт, полонянка. Пробач, що так пізно. Але тільки доїхав додому. Це Андрій. Сподіваюсь, ти мене ще не забула.
-Звісно, пане хірург. Я на пам'ять не скаржусь. Поки що.
-От і добре.Значить, ти ще пам'ятаєш, що обіцяла мені екскурсію.
-Я говорила, можливо...
-От і я кажу - обіцяла. Так що, коли ти вільна?
-Та...
-Значить післязавтра. На 12-ту - влаштує?
-А ти настирливий!
-О, звичайно. У нас у справі без цього ніяк.
-Добре, здаюсь-здаюсь. Давай. О 12-тій. Давай зустрінемось біля твоєї лікарні.
-Дивне місце. Але - я залюбки. Головне, щоб ти прийшла.
-Обов'язково. Я ж завжди відповідаю за власні слова. У нас у справі без цього ніяк! - посміхнулась я.
-Один-один. Буду чекати з нетерпінням. Добре, не буду відволікати. Гарного вечора. Приснись мені.
І хірург поклав слухавку, допоки я ще не могла прийти в себе. Невже я погодилась? Аж раптом ще дзвінок. Цього разу в двері. А це ще хто? Відкривши їх, я не могла повірити власним очам - на порозі стояв бос.
-Аліс, давай миритись?
-Та я з тобою і не сварилась.
-Не знаю, що там тобі наговорила Карина, але ... Я не хочу, щоб ти думала, що я - козел! Ось тримай. Червоне вино, яке ми так і не встигли випити.
-Та, не треба було...
-Можна я зайду?
- Так, заходь. Ти з лікарні?
-Так...
-Як там справи?
-Та все поки йде на краще. Потихеньку. Тьху-тьху.
-Заходь. Я якраз піцу допікаю.
-Нічого собі. Так ти ще й пекар? Вмієш дивувати. Ти, може, гостей чекала?
-Ні...Відпочити хотіла просто.
-Я точно не завадив?
-Ні, а в тебе точно інших справ немає?
-Це ти на що натякаєш?
-Може, тебе хто чекає?
-Зовсім ні. Ось дивись. Навіть телефон вимкну.
-Та для чого такі жертви?
-Не хочу, щоб хтось заважав.
Добре, справа твоя. Піду піцу перевірю. А то ще згорить. А ти заходь - влаштовуйся...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687339
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.09.2016
автор: Sama_po_Sobi