Втрачений, можливо згублений всесвіт зник з мого горизонту та подівся в невідомому напрямку. На його пошукати я витратив майже все своє життя. Лиш ці пошуки не дали мені жодних результатів. Він зник і не залишив жодних слідів, цим самим не дав мені жодного шансу. В останнє я бачив його ще в далеких та невідомих мені часах чистого дитинства, позбавленого цілей та потреб.
І ось, шукаючи ключі в кишенях я помітив щось, що привернуло мою увагу до себе. Це був він – той самий всесвіт, який я так довго шукав. Він випав разом з наполовину порожньою пачкою сигарет з кишені і розбився. Його кавалки розлетілись по землі і поступово почали зникати. Вогники почати гаснути, музика почала грати тихіше, картинки темнішали і він зник. Так легко і безслідно, як і з‘явився.
На мить я відчув радість та спокій на душі від знахідки і в ту ж саму мить все зникло. Від здивування думки немов завмерли і мозок перестав функціонувати. Жодного слова пошепки та жодних уявлень в голові й бути не могло. Там з’явилась величезна пустеля по якій літало перекотиполе. Вітер лиш нашіптував прогноз погоди на наступний день і сповіщав про бурю, яка от-от налетить і рознесе все вщент. Та рознести можна було лише гори, які виднілись на задньому плані немов макети в кіностудії. Час завмер разом з думками і прорізав діру в просторі, де лиш одна думка вилетіла з мозку в реальний світ в якому все завмерло. Вона помчалась швидко та невгамовно в невідомому напрямку та облітала кожну вуличку кожного району в кожному місті планети, облетіла океан, гори і ліси та з невгамовною силою вдарилась в затилок, що змусило мене зробити крок вперед від сильного удару.
Дивлячись вниз і спокійно спостерігаючи над тим, як зникає мій всесвіт, я мимоволі почав шукати пачку сигарет по кишенях, яка начебто щойно була десь поряд. Лиш через якийсь час до мене дійшло, що сигарети там внизу. Там – в місці, де щойно розбився та зник мій всесвіт. Коли подив відійшов з голови назад в п’ятки я опустився та підняв пачку, дістав сигарету і підкурив не зробивши при цьому жодної тяги. Я лиш дивився на маленький вогник з якого йшов дим і розлітався навколо мене немов туман дев’ятого королівства. Вітер дув все сильніше і сильніше від чого сигарета повільно дійшла кінця і стухла – так само легко, як і мій всесвіт.
З миттю зникла і короткотривала надія, яку я їв на сніданок і віра, якою я любив запивати після вечері. Денний раціон був порушений, від чого з’явились проблеми з харчуванням, безсоння та часткова депресія. Симптоми віщують про осінь та жахливі наслідки з критичним висновком для календаря. Але нічого, є лікарський рецепт, який допоможе: треба поспати – трішки поспати, лягти, вкритись ковдрою та заснути…
«Спи мій хороший. Засинай. Викинь весь непотріб, який ти збирав весь день, зі своєї голови і трішки поспи, а вже завтра вирішиш, що робити далі. Що!? Ти стомився!? Так, так, я знаю мій милий. Нічого. Все буде добре. Ти головне закривай очі та засинай. А я наспіваю тобі пісеньку. Хочеш Led Zeppelin чи Pink Floyd!? Я сама виберу. Знову важко!? Добре, добре – спи, спи, спи….»
Добрий вечір пані та панове! Вітаю вас в щовечірній рубриці «Наших сноведінь»! Ахах – Істеричним сміхом пролунало вітання з кутка кімнати, де із-за столу повернулось крісло і з’явився всім добре відомий Джокер, одягнений в пристойний костюм та з течкою під навою «Дєло №8, Клієнт НАШ». Грим був важко помітний та не кидався в очі, зате голос був заржавілий та істеричний. Акцент британський та наголос був на кожній голосній букві слова, що супроводжувався похитуванням шиї в ріні боки. До дідька, що я тут роблю!? Якого біса!?
Ей! Агов! – клацаючи пальцями та привертаючи увагу, – Чуваньо! Давай підключайся, я давно вже на тебе тут чекаю. Скільки ми вже не бачились з тобою!? Років зо два так, ні!? Ахах, а ти виріс, дивись і зачіску змінив, а колись кричав, розпинався, що ніколи не будеш стригтись. Ахах, життя цікава штука, правда ж!? Як воно тебе!? Ахах.
Наступила пауза і повна тиша. «Спи, спи мій хороший, тобі треба набиратись сил».
Ну і що тут у нас!? – відкриваючи течку та розкидаючи різні папірці та фотографії по кімнаті лікар, так мені здавалось, шукав щось особливе, клацаючи пальцями перегортаючи сторінки, – Такс так так… Ага! Клієнт жаліється на власну не спроможність та депресію! – Кинувши погляд в очі, – Блін, чувак, а ти оригінальний. Я з такою проблемою зустрічаюсь вперше. Ти взагалі серйозно!? Оце і все? І для цього я тут?
Якось так, – не впевнено відповідаючи, – дістало мене все… Розумієш!? Все якось не так, як хотілося б. Все так довго, важко, нічого не виходить, – задихаючись та хапаючи повітря, – і, і знаєш, я просто стомився.
Нууууудно!!! Нудота, дурня, Ахах. Це не цікаво. Хіба ти не розумієш, що ця історія не варта моєї уваги? – Вона банальна і тут немає нічого, на що б ти міг пожалітись.
Ах, це повітря, цей свіжий гірський подих просто заворожує. Цей запах ні з чим не зрівняється, він унікальний, і такого ніде немає. Цей спокій мене надихає і відкриває в мені нову людину, здатну любити, жити та творити. Вже другий день без їжі, та без теплих речей. І якби чудово тут не було, пора вже вибиратися звідси – до найближчого джерела десь біля двох кілометрів а далі ще десять до місця збору, а там мене чекає…
Ей, тіпок! Це не серйозно. Ти справді хочеш уявляти про те, як ти мерзнеш два дні десь в горах без їжі та людей!? Тю, – плюнувши на стіл, – ти ж не витримаєш. Та подивись ти на себе. Ти в чотирьох стінах не можеш вижити на одинці зі своїми думками, а ти ще хочеш в гори!? Ахах, не сміши мене.
Можливо ти правий і це марна ідея. – опустивши голову в низ та потираючи руки, – та все ж було б круто так поїхати.
Не жартуй так – це моя фішка. Ти справді хотів би такого життя, – заливаючись сміхом та підпалюючи папірці, які були розкидані на столі, – Мріяв би про таке? Віддав би те, що маєш зараз заради цього!?
Хм, – піднявши голову та стиснувши в руках запальничку з якою я ніколи не розставався, навіть не зважаючи на те, що давно вже кинув курити, – Мрія… Класно було б мати мрію.
Ковальня мрій – місце десь далеко в горах, де живуть якісь магічні чуваки, які кують мрії. Хочеш мрію!? – Маєш! Вам тут чи з собою? Місце де, кожен зміг би підібрати, щось для себе, щось реальне та до душі. Такий собі гіппермаркет мрій. Я зайшов би в такий маркет, пройшовся б рядами заповнених мрій та вибрав би щось для себе. Я теж хочу мати мрію, хочу в щось вірити та хочу до чогось йти. Мрія – що воно таке і звідки вона береться? Чому всі мають мрії окрім мене!? Я теж хочу мріяти про щось, хай навіть не досяжне для мене, але все ж мріяти…
Блін, чуваньо, ти вже дістав мене з цим ниттям. Скільки вже можна!? Ти навіть не здатен сформувати свою думку правильно, а ще говориш щось про мрії. Ахах. Ти, хах, дивний чувак. Хехе, правда ж!?
Дістав вже, – обурено крикнувши собі під ніс, – ЗАДРАВ!
Хто!? Я!? Це я тебе дістав!?
Саме, так. Ти маєш мене заспокоїти та дати марну надію з якою я житиму до завтра, яка даватиме мені сили дожити вечора і знову зустрітися з тобою. Ти маєш брехати мені, казати мені те, що я хочу почути і все. Ось! Це твоя робота!
Моя!? – здивовано відповів мені Джокер і лиш він хотів продовжити, як я його перебив:
Так, курво! Твоя. Я надіявся знайти відповіді, а отримав ще більше питань ніж мав раніше.
Середа – найгірший день тижня. Це і не початок і не кінець. Вихідних вже давно немає вони і ще не скоро настануть. Хочеться вже скоріше дочекатись п’ятниці і вибратись знову в ліс. О так, з чуваньою піти шукати якийсь новий пам’ятник ще одного забутого Бога або ж просто блукати вулицями міста та говорити про смачний Фалафель. Блін, а я до речі зараз щось перекусив би. Здається в холодильнику ще є котлети. Ммммм… котлетки о третій ночі – це той самий фалафель після сербського репу.
Ей, ти знову відлітаєш і забуваєш про тему нашої розмови. І такс, продовжимо, – перекрутивши в руках ручку, лікар почав відмічати щось на папері і час від часу споглядав в мій бік називаючи цифри,- Вісім, тринадцять, сорок вісім, тисячу двісті, п’ятдесят, двадцять гривень і вернутись п’яним.
Я тут, – після короткої паузи, – Я хочу, щоб це все скоріше закінчилось.
Смерть!? Ахах, хочеш померти!?
Ні. Ти що з глузду з’їхав? – витираючи руки об джинси, – Я вже колись намагався. Це не прикольно.
То що ж не так, мій любий друже? Що саме тебе турбує?
Ти хочеш знати? – з шаленим криком я підірвався з м’якого дивану, який на протязі довгого часу був моєю єдиною опорою, – Хочеш справді знати, що зі мною не так!? Я тобі скажу! Я тобі, курво скажу!
Давай! Оу так, Так, ахах, Нарешті, – істеричний сміх ставав все голоснішим, та розмах рук охопив вже всю кімнату і водночас пригасав світло, – Давай! Хехе, я так довго цього чекав! О так, Я мріяв про це! Давай, розкажи мені, що, ДО ДІДЬКА З ТОБОЮ НЕ ТАК, ХЛОПЧЕ!? Ахахах, Давай, здивуй мене, малий!
Я БОЮСЬ! – зі сльозами на очах та піною в роті, – Я БОЮСЬ! Тепер тобі ясно!? Я стомився вдавати з себе іншого, втомився одягати ту ж саму маску щодня, стомився брехати людям, що все у порядку, стомився брехати собі, що я щасливий. Я стомився, – і сльози потекли з очей, подих перехопило і час знову завмер, – Чого ж так боляче то?
Згублений всесвіт пропав так само швидко, як і з’явився в моєму житті. В очікуванні на чудо втрачається і час, який можна було витратити на це чудо. Я знаю як треба. Я знаю, що мені треба взяти себе в руки. Проблиск нових надій почав проявлятись перед очами та проникати в все глибше в душу. На душі стало так спокійно і тихо, як під час штилю в тихому океані. Нарешті мені так тепло і зручно, так комфортно, тепер я зможу заснути.
Хех. Не в перше і не в останнє я веду цю рубрику. Не ти перший, не ти останній, хто жаліється мені.
Це не твоя справа!
О, ні!, – вискочивши на стіл і підпаливши роздерту сигару, – ні, ні мій друже. Це моя справа. Це наша справа. Розумієш? – Я психопат, я хворий і мені подобаються ці симптоми, а ти лише пародія. Ти й сам все знаєш, – спускаючись зі столу та протягуючи сигару, – що ти хочеш від мене почути?
Бриз розлітався об скелі, які могутньо стояли на одному місті сотні, а може й тисячі років, пісок змінював свій склад на протязі всієї історії, а ти просто йшов тією стежиною на маленький вогник, який сяяв десь далеко, який кликав тебе саме туди. Який чекав, доки саме ти до нього прийдеш, а не хтось інший. І ти йшов, адже так хотілось випити вина.
Досить накручувати себе! Ти знаєш, що друзі тебе люблять, дружина кохає. Чуваньо, до чого це все перед сном? Досить брати все на себе, поділись проблемами так само, як і ділишся своїм щастям – вже спокійним та байдужим голосом відповідав лікар спалюючи всі папірці, які повипадали з течки, – Розаслабся.
Знаю.
Північ вже давно пройшла і наступила нова фаза сну. Перехід з уяви в транс, де немає переживань та сміху, де немає страху та думок, де є лиш сон, який тягне нас на дно, а потім випихає в небо. Лиш там ми можемо розправити крила та полетіти в захід сонця, де нас чекає щасливий кінець.
«Спи, спи мій хороший. Все вже позаду. Засинай. Все буде добре. Відпусти ці думки на воду і хай вони пливуть у вирій, хай ніколи не повертаються. Спи…»
Все буде добре. Треба лиш дочекатися ранку.
Так, чуваньо! Мені байдуже, мені байдуже, – катаючись на кріслі по кімнаті та пускаючи паперові літачки зі сторінок особової справи, – ти сам це знаєш.
Отримано нове повідомлення:
Добраніч
Солодких снів тіпи
Good Night
Я теж спати
І я
Солодких
Всім спати
Ну ось і твій всесвіт. Ти шукав його по всьому світу, а знайшов в кишені.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686461
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.08.2016
автор: Зайдисвіт