Цирцея
Як манівцем по морю плив,
осяйний острів полонив,
бо промінцем всі думи змив,
свої ж на серці взолотив.
Покинув свій вже корабель,
на тому березі з піску,
бо душу кличе в цитадель,
вона, немов любов палку.
На неї глянув, полюбив
і одержимим ніби став,
усі тривоги розгубив,
усе, що щастям, живши, знав.
Нема бажання йти мерщій,
і застороги "Стережись",
"Як треба йти - іди хутчій,
та краще просто залишись".
Так просто вмовила в думках
життя заплутала в стежках,
сховавши правду у зірках,
світлая Цирцея.
Прожитий кожен з нею день,
минає смертному як рік,
минає швидко, ніби тінь,
забравши ввесь життєвий вік.
Ти відпусти мене, Цирцеє,
пливти до щастя, що моє,
з тобою серденько тяжіє,
бо не безсмертне як твоє.
Не зачаровуй мене світлом,
душа не витримає мук
а відпусти пливти за вітром,
туди, де милий кожен звук.
Спіцин Євгеній 04.10.15
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683758
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.08.2016
автор: Віктор Цвіт