ЧОЛОВІЧА ЛЮБОВ. 47. ОБУМОВЛЕНІСТЬ

47.  ОБУМОВЛЕНІСТЬ
13.08.2016*  08:10

Тепер,  коли  я  фіксую  спогади  свого  життя,  (тільки  у  певній  площині,  бо  таких  площин  мав/маю,  як  і  всі  люди,  багато),  то  мимоволі  упорядковую  фрагменти  цього  життя  в  певну  систему  і  починаю  бачити  те,  що  тоді,  в  минулому,  чи  проходило  повз  мене,  чи  я  не  здатний  був  тоді  побачити  як  очевидні  речі.
В  моєму  житті  давно  нема  ніяких  випадковостей.  Та  і  не  було,  судячи  з  усього.  

Здається,  що  я  розповідав  про  те,  що  на  початку  мого  Сенсорного  Розкриття  важливу  роль  грали  сни.  Тепер  знаю,  що  сни  мають  неймовірно  важливе  значення  для  кожної  людини,  знаю  їх  роль  в  становленні  як  Людини,  так  і  Людства  –  багато  що  знаю  про  них.  Але  тоді,  аж  у  1990  році,  коли  ми  з  Баженом  опинилися  в  сільському  санаторії  на  Хмельниччині,  куди  його  мати  купила  нам  путівки,  бо  їй  треба  було,  як  я  казав  тоді,  «мати  вільні  руки  і  ноги»,  сни  були  для  мене  новацією,  особливо  в  тому  вигляді,  в  якому  вони  йшли  до  мене.  А  йшли/приходили  вони  як  уроки  про  моє  тодішнє  та  майбутнє  з  точки  зору  того  часу  життя.
Врізався  в  пам'ять  один  такий  сон,  який  зараз  немов  проявляється  перед  моїм  внутрішнім  зором.

Стіл.  Яскраво  освітлений.  
За  столом  троє:  мати  Бажена  (моя  тоді  ще  дружина),  я  і  якась  неймовірно  молода  дівчина,  яка  мовчки  присутня.  Мати  Бажена  щось  мені  доказує,  розказує  яка  я  сволота,  що  я  ніщо  порівняно  з  нею,  бо  вона  -  молода,  а  я  –  старий  (різниця  у  віці  була  22  роки),  що  я  є  баласт  на  її  ногах,  адже  вона  повинна  крокувати  далі…  Я  мовчки  слухаю  це,  але  моя  терплячка  от-от  закінчиться,  бо  мені  кудись  треба  іти  з  присутньою  дівчиною.  Прикрість.  Нарешті  не  витримую  і  ми  виходимо  із  простору  цього  сну,  але  тільки  для  того,  щоб  опинитися  в  іншому  сонному  просторі.

Андріївський  узвіз.  Він  багато  разів  снився  мені  раніше  та  завжди  у  реконструйованому  вигляді.  Навіть  коли  я  працював  у  Москві,  жив  у  Апрелівці,  а  Узвіз  не  був  ще  реконструйований.
Ми  стоїмо  десь  напроти  будинку  Кавалерідзе  обличчям  до  низу  Узвозу,  за  спиною  у  нас  парить  на  узвишші  Андріївська  церква.
Я  маю  якийсь  стрій,  а  дівчина  чомусь  гола.  І  я  вже  тримаю  її  на  руках.  Дуже  невпевнено,  з  тремтінням  у  долоні,    просовую  руку  під  її  руку  і  торкаю  її  груди  і  тоді  вона  міцно  обнімає  мене,  притуляється  до  мене  і  я  відчуваю,  що  вона  тепер  вважає  мене  повністю  їй  належним.  Промайнуло  здивування  і  в  цей  час  починає  іти  дощ.  Миттєво  на  нас  немов  опускається  трикутна  конусоподібна  тканина  медово-золотистого  кольору.  Вона  парить  у  повітрі,  не  торкаючись  нас.  По  ній  б’є  із  силою  вже  не  дощ,  а  ливень,  чую  як  він  грохоте  навколо  нас,  але  ми  стоїмо  сухі.  Дивлюсь  на  землю,  і  бачу,  що  мої  босі  ноги  стоять  на  валунах  мощення  Узвозу,  а  по  ним  тече  вниз  бурхливий  потік  дощової  води.  Але  ноги  мої  сухі.

Я  тоді  прокинувся  із  калатанням  серця  і  криком  в  думках  «Не  хочу!  Не  хочу  втрачати  і  цю  сім’ю!»  Але  обличчя  дівчини  немов  плавало  перед  очима  і  я  потім  машинально  довгий  час  придивлявся  до  дівочих  обличь  у  натовпі  людей,  що  зустрічалися  мені,  і  не  знаходив  нічого  схожого.  І  тільки  коли  Віталіна  вже  чекала  нашу  другу  дитину,  я  раптом,  немов  вибух  світла  відбувся  у  пам’яті,  зрозумів,  що  це  її  обличчя  тоді  Показали  мені.  Скільки  разів  я  читав  у  фантастичних  романах  про  подібну  ситуацію!

В  тому  ж  році  я  пережив  стан  Психогенного  шоку.  Три  доби  у  своїй  архітектурній  майстерні,  яку  я  мав  тоді,  не  спав  і  у  стані  явного  одержання  мав  спілкування  з  різними  Силами,  мене  Проводили  за  три  доби  через  Ініціацію,  яка,  наприклад,  у  Східних  Окультних  практиках  займає  роки  і  десятиліття.  І  тоді  був  фрагмент,  коли  мені  показали  Реінкарнаційний  шлях  на  Землі  моєї  Душі.  От  і  це  зараз  проявилося  перед  внутрішнім  зором  як  запис  на  кіноплівці.  Там,  де  ліва  стіна  сходиться  із  стелею,  по  діагоналі  з  направленням  знизу  уверх  крокує  вервечка  чоловіків,  які  тримають  за  руку  жінок.  Пари.  І  попереду  іду  я,  тримаючи  за  руку  молоду  дівчину.  Скільки  мені  років  було  у  цьому  дійстві  тяжко  сказати,  але  дівчина  біля  мене  явно  дуже  молода.  Її  обличчя  знову  врізається  в  пам'ять,  але  тільки  для  того,  щоб  я  забув  його  на  певний  час.  І  тільки  коли  Віталіна  вже  чекала  нашу  другу  дитину,  я  раптом,  немов  вибух  світла  відбувся  у  пам’яті,  зрозумів,  що  це  її  обличчя  тоді  Показали  мені.

Тоді  ж,  в  моєму  стані  Психогенного  колапсу,  Голоси,  які  немов  кружляли  навколо  мене,  шелестіли  фразою:  «Коли  твій  старший  син,  який  є  молодший,  буде  старшим    для  молодшого,  тому  що  молодший  буде  старшим…»  Я  подумки  кричав;  «Не  хочу!  У  мене  вже  є  два  сини!  Не  хочу  більше  дітей!»  Але  Голоси  тільки  міняли  окрас  своїх  тверджень  і  робили  із  них  різні  варіації.

Все  це  було  у  1990  році.  А  у  1993  році  Віталіна  стала  моєю  дружиною.  А  синів  вона  народила  у  1994  році  –  Світозар,  у  1997  –  Дарій.  Отже,  до  1996  року  я  не  бачив  і  не  усвідомлював  ніякої  обумовленості  нашого  парування!

Інколи  думаю:  «А  скільки  обумовлень  я  не  бачу  і  не  усвідомлюю  досі?»  

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683502
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.08.2016
автор: Левчишин Віктор