Вона обводить пальцем контури хмар і уявляє, що вміє ними керувати. Один невеличкий рух – і ота, схожа на гнома, перетвориться на жабеня або ж відпустить котячі пазурі. А ось у того хмарного сома вже зовсім скоро виросте гуля на голові. Які химерні істоти раптово народжуються над нами і так само непомітно зникають. Вона гладить небо своїми лагідними доторками і намагається нікого не чути.
- Коли ж вона перестане займатися дурницями?
- Та залиш її в спокою. Ти що, не пригадуєш, якою вона була до цього?
- У тому то й справа, що до цього вона була абсолютно нормальною. Ні. Ну хоча ті її рідкісні побачення і дивували мене. Постійно вона обирала не тих. Але все ж… Та вона принаймні не нехтувала нашою присутністю. Розповідала все. Чуєш? Підійди, будь ласка.
- Перестань. Прошу ж тебе, облиш її. Он вона навіть…
- Ні. Ну це вже нікуди не годиться? Ти бачиш? Посміхається вона! До кого? До неба? Знову навигадувала собі там чогось.
Ховаючи ті дві постаті за спиною, вона починала вірити в їхню відсутність. Що просто зараз розвернеться, а позаду розкішні дерева чи то навіть поле, виоране поле, тільки б не було стоптаним і могло спокійно дихати. Проте поки їй залишалося лише уявляти їх двома кулями, якими вона жонглює із заплющеними очима. Перекидує ними так, що ті аж неба торкаються і вдаряються то в одну, а то в іншу хмару. А потім геп!
- Ну що тут у вас? Досі сидить?
- Досі… Повір, якби він мені дозволив підвестися, я б уже давно привела її сюди.
- Мені сьогодні розповіли, що за минулий місяць тут кілька таких випадків сталося. У сусідньому будинку одна навіть зникла.
- Як це зникла?
- Кажуть, що вона пішла з кимось.
- З ким це? Бути такого не може. Ніхто звідки нікуди не йде.
- Не знаю. Інколи мені здається, що світ з’їхав з глузду.
- А ти чому мовчиш? Чув? Зникла одна?
Ще одна куля? Вона ж не поміщається в її долоні. Доведеться їх зменшувати. А, хоча чорт з ними. Геп! Геп! Геп…
- Я все чую. Принаймні те, що мені потрібно. І не стискуй, будь ласка, так мою долоню. Боляче.
- Думаєш, наша теж зникне?
- Гадаю, для цього немає причин.
- У тебе теж колись не було причини сюди приходити. Але ти тут. Он, навіть вже забув, що можна знаходитися в іншому місці.
А тримати небо на голові було б дуже важко. Але раптом воно занадто легке? Таке, як папір? Може, хтось намалював небо аквареллю і приклеїв зверху, над нами? А, ми…Боже. А ми думаємо, що це якісь надто великі і незбагненні матерії. Все ж, мабуть, має надто просте пояснення. Вона бере шматок паперу, який падає на неї згори і вмощує собі його на голову. Тепер мусить струнко тримати тіло, аби небо над нею не похитнулося.
- Зажди. Що це вона робить тепер?
- Здається, вона щось відчула. Може, її голова почала боліти?
- Дурню, голова болить лише після таблеток.
- Знаєте, я мабуть піду, бо вже моя скоро повернеться. Потрібно зробити так, щоб вона не помітила, що я приходила до вас.
Одна кулька занурилася в пісок. Ще трішки. Зрештою, не так багато кульок доводиться потім підбирати. Поки тримаєш їх поруч, здається, що вони не потрібні. Вона кладе ті дві, що залишилися, собі до кишені , притуляє їх до тіла. Голова з небом вже давно стали єдиним цілим. Потрібно йти до них.
Вона підійшла в той момент, коли двоє на веранді мовчали. Вони спали, схиливши докупи свої голови. Вона міцно стискувала його долоню. А він випростав ліву ногу, наче хотів, аби хтось через неї перечепився.
Тепер вона роз’єднає їхні долоні. По черзі відвезе їх до своїх кімнат. Вкладе їхні старі тіла в ліжка. І запише в зошит з чергування, що за сьогодні нічого не змінилося. Старі люди не вміють гаяти часу. Їхнє небо завжди над ними.
08.08.16, Коломия
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682631
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.08.2016
автор: Іванна Шкромида