Він знав війну , чужу, важку, далеку,
Де чигала смерть часто із-за скал,
Де не росли ні сосни, ні смереки…
Служив тоді в радянських ще військах….
Він знав війну зсередини – не збоку,
Коли вогнем важким палав Афган,
Мав спогади, правдиві і глибокі,
Й літа свої лічити не встигав.
Аж і його вже розрослося гілля –
Трьома синами збільшилась сім’я –
Для старшого вже відгуло весілля,
Й онук у світ поніс його ім’я.
А дід радів його дзвінкому сміху
І крокам першим ледь кривеньких ніг.
Так першому душа радіє снігу,
Тож зупинити щастя теж не зміг,
Коли зненацька вже на Україну,
Війна тепер котилася з Кремля…
«А що, коли синок його загине,
Коли Донбас поїде визволять?
А внук ростиме напівсиротою –
Чи ж зможе він пробачити собі?» –
Із думкою зустрівся він святою:
За Україну воювать тобі!
Щоб гілля розросталося, міцніло,
Онук гордився дідовим ім’ям –
Він воєнкому глянув в очі сміло:
«За сина буду воювати я!
Ще маю порох у порохівницях.
Й душа пізнала істину й любов,
На ризиковій бою шахівниці
Боротимуся сміло за обох!»
3.08.2015.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682468
Рубрика: Воєнна лірика
дата надходження 08.08.2016
автор: Ганна Верес (Демиденко)