[quote]Написано як противагу до рядків, що надихнули:
"Так пусто в домі нашому тепер -
Бур'яном поросла стежка на ганок,
Де ми з тобою зустрічали ранок
Під пісню солов'я з лісних шпалер..."
(так, Наталко, це твої рядки)[/quote]
Минали в турботах розлючені дні, а над плем'ям
Нависла загроза - сусіди ідуть добивати.
Як зрушити з мертвої точки, пустити в легені
Повітря згорати?
Відправили в розвідку... Ліс став густішим, щільнішим,
А також атаки проводив на сірі руїни.
Кого тільки тут не побачиш - і вовка, і мишу
В дев'ятім коліні.
Давно поросли підземелля густою травою,
А там, де ми ходимо, крони затьмарюють місяць.
Навколо лиш писк, тріск та крик звучать дружно юрбою,
Стояти - без змісту.
"Агов! Тут хтось є?"
Голос чийсь пролунав в безнадії.
"Рятуйте, будь ласка! Не хочу так рано вмирати..."
Я дивлюсь, а в гущі дерев лежить стомлене тіло,
Немов після страти:
Обличчя бліде, очі згаслі, думки не на місці,
Волосся колишеться, губи обсохли до крові,
Обірваний одяг і сльози обсохлі, сріблисті,
І марева в слові.
"Ну де ж те дівчисько? Обшукуйте кожну ділянку!
Від нас дезертир не втече!"
Це сигнал, виклик, гомін.
Заніс за горби, щоб сховати всі мертві ознаки,
Лишити на комі.
Накрився плащем, начепив трохи листя на нього,
Приліг на вершині та стих, щоб чекати атаку.
З-за стовбурів троє розвідників вийшло в дорогу
Під покривом мряки.
Момент лиш потрібен, аби замінити платівку;
Момент лиш потрібен, щоб тишу змінити на відступ.
І постріл... Один похитнувся і впав - купа крику.
Хоч душу очистить.
Як тільки втекли, я миттєво зірвався з позицій.
І поки вони готувались ввійти в своє русло,
Ми бігли додому... Вона, геть підбита, мов птиця,
Терпіти біль мусить.
Мені лиш хотілось дістатись додому - і баста...
Та щось ожило, коли бачив, як тяжко їй бігти,
Як тяжко кидати все те, що вона звала щастям...
А нас носив вітер...
"Я... більше... не можу... Будь ласка... дозволь... обійняти!..
Неси мене... Біль... схоже... тисне... прямісінько... в серце..."
Нема більше виходу. Наче болить оленяті,
В якого дім стерся.
На щастя, ми ледве дійшли - хоч порепані, биті,
Але живі. Тихо вуста шепотіли на вухо:
"Я дякую... Ти... врятував мене... Сонце... не... вбито..."
І сказано.
Глухо.
06-08.08.16
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682410
Рубрика: Міська (урбаністична) поезія
дата надходження 08.08.2016
автор: Systematic Age