Оце й усе! Кінець всьому сьогодні!
Я в розпачі, неначе у безодні...
Душа не може болю пережити,
Не можу більше вірити й любити...
І вороття, здається, вже нема...
Враз голосочок рідний: «Мамо! Ма...»
Рука дитяча притулилась тихо
І відступає невідступне лихо,
Хоч ще нестерпно боляче і важко
І серце б’ється, ніби в клітці пташка,
І сльози ще не можу зупинити...
Не хочеться?!
Ні! Я вже хочу жити!
І знову вчитись, вірити й любити,
Прощати й зло добром благословити,
Хоч ще душа в неспокої болить..
Бо так у серці Бог мені велить!
І гріє душу істина оця,
Малим струмочком оживає мрія:
Так хочеться, щоб не було кінця,
А був Початок і жила Надія!
1995р.
Мої вірші, як життєві віхи... Коли я перечитую їх, то зринають спогади. Цей вірш я писала у безвиході. Я тоді нічого не знала про Ісуса. Уже не сумнівалась, що Бог є, що Він бажає навчити мене доброму... А я сама, скільки не старалась змінитись, була недоброю, знервованою, злою, постійно ображалась і на дітей, і на чоловіка, і на себе саму... Пам’ятаю, що займалась у ванній пранням. А серце шукало відповідь на питання: навіщо я живу? Я мріяла про чоловіка, діток... Це є! Але дні пробігають в такій напруженій круговерті. У чоловіка — робота, друзі... Він віддаляється і стає ніби чужим. І кому я потрібна? І нащо я живу? Який сенс мого життя? І жити не хочеться... Вчора після сварки з чоловіком в самих шкарпетках вибігла надвір, щось тягло мене до річки... Але на півдорозі тихий голос усередині сказав: «Повертайся додому. Ти потрібна дітям...» Повернулася... Заплакані діти обліпили мене: «Мамочко, не плач, заспокойся... Ми тебе любимо!»
І в серці пишуться ці зболені рядочки. О, Боже, я ще не вмію до Тебе молитися, але я так хочу, щоб ти дарував мені надію!!!
2016р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682387
Рубрика: Присвячення
дата надходження 07.08.2016
автор: Галина Левицька