Два роки одне і те ж саме. Так набридло! Ця клята дорога вже закарбувалась у моїй пам’яті і витоптала в ній власну стежечку до серця. Кожен раз, коли я сюди їду, хочеться плакати. Не знаю, чому. Просто не розумію. Але, чомусь, так болить десь там, у грудях, глибоко-глибоко, де не бачать рентгени і томографи.
Я повинна бувати тут щодня після роботи, аби ходити на сеанси психотерапевта, в якого лікую своє безпліддя. Але мені мало віриться, що від цього щось зміниться. Я – порожня! Я – несправжня жінка, бо не можу стати матір’ю, не можу народити своєму чоловікові сина чи доньку! Невже якийсь звичайний психотерапевт, з яким я, вже ось як два роки, ділюсь найпотаємнішим, зможе мені допомогти у моїй біді?! Тільки цікаво, чим? Два роки ми розмовляємо, він дає мені консультації, поради, прописує якісь таблетки, від яких за кермом хочеться спати. І я досі не вагітна!
А ще, ми з чоловіком на обліку в сексопатолога вже два з половиною роки. Щодня регулярно кохаємось, презервативів не купуємо, уся спальня переповнена тестами на вагітність, але досі нічого. Кожен мій тест закінчується однією смужкою і моєю істерикою. Пітер підтримує мене, але я знаю, що я – тягар для нього. Йому стає все важче і важче зі мною з кожним днем. Ми почали частіше сваритись, і я знаю, що це через те, що я не здатна виносити і народити йому дитину. Він хоче велику, дружню родину, а я не здатна йому її дати.
З одного боку, я шалено боюсь його втратити, боюсь, що він знайде іншу – ту, котра зможе йому народити малюка – і тоді всьому буде кінець. А з іншого боку, я його чудово розумію. І лише тому, що кохаю його, я б не стала хапатись за нього, як за останню рятівну соломинку від самотності. Мабуть, відпустила б. Люди, вони ж, як птахи. Їм треба іноді давати волю. Ми закохуємось у свого орла, коли він у вільному польоті, коли він шугає коло сонця, яке засліплює очі. Кохання приходить лише в умовах повної волі і природності. Хімія і фізика тут усе псують. А математика і бухгалтерські розрахунки тут взагалі зайві.
Хіба комусь буде легше від того, що я замкну свого орла у клітці? Йому точно не стане легше. Він так змарніє. А тоді, змарнію і я, спостерігаючи його останні невільницькі дні. Людина, як і птаха, не може довго жити в клітці. У неволі людина, нібито твоя цілком, але у цієї абсолютної влади і тотального контролю є свої побічні ефекти: з часом, людина починає ненавидіти свого, так званого, господаря, за насильницьке утримання. Та й не треба про плату забувати. За все завжди доводиться платити у цьому житті. Доки вільний твій орел, то й жити буде довше. І все одно буде твоїм, коли віритимеш йому. А, коли замкнеш його, нехай хоч у алмазній клітці, то заплатиш за це роками його життя, яке так миттєво вкоротиться через твою дурну забаганку. І вже не зможеш ти за ним спостерігати стільки, скільки це можна було б робити, коли б він знову, як і раніше, витав у небесах, будучи цілком вільним птахом, але при цьому, зайнятим тобою. Він помре від туги за свободою, а ти до кінця життя себе цим мучитимеш і совість не дасть тобі спокою навіть вночі, коли всі сплять, а тобі доведеться ходити нічним містом у пошуках смерті, щоб більше не мучитись. І кому від неволі стане легше? Нікому. Якщо Пітер скаже мені, що у нього є інша жінка, яка йому народить, я його не триматиму і не влаштовуватиму йому скандалів та істеричних сцен. Я його просто відпущу, щоб не мучити ані його, ані себе, ані ту жінку, ані їх дитину. Так було б справді краще для всіх.
Щось я відійшла від головної думки, яка мене завжди гнітить, коли їду до містера Теннісона. У мене досі лишається одне тільки питання, на яке я ще так і не знайшла відповіді: як довго усе це ще триватиме і коли я нарешті вже побачу ті омріяні дві смужки на тесті?... Це вже стає нестерпним.
Скоро я знову піду виливати свою душу маловідомій мені людині, яку бачу щодня, проте досі не знаю чи можна цій людині довіряти. У мене по житті було мало друзів, тому я не знаю, як визначати друга чи ворога і за якими ознаками це потрібно робити. Друг він мені чи ні, цей містер Теннісон?
О, знайомий паб! Він тут вже давно, проте я дізналась про нього тоді, коли уперше тут була. Тобто, два роки тому. Тут зовсім нічого не змінюється. Щодня я бачу біля цього пабу чоловіків, які або зовсім не задоволені життям, або аж занадто ним задоволені. Одні п’ють «Криваву Мері» за нові успіхи в житті, при цьому так норовливо посміхаючись, а інші – просто пиво або текілу, сидячи з кислими мінами і жаліючись на своїх дружин чи тещ. Цікаво, а що б обрав Пітер: «Криваву Мері» з норовливою посмішкою чи пиво або текілу з кислою міною?
Ну, гаразд, досить цих роздумів! Вони, в якійсь мірі, втомлюють мене. Чомусь постійно лізуть у голову якісь думки. І дуже важко закінчити ці постійні роздуми. Мій психотерапевт мені казав, що це від того, що я не маю чим зайнятись. Як же так?! Я навіть попросила Пітера звільнити хатню робітницю, бо по дому усе роблю сама. Я чудово готую, відмінно прибираю і при цьому встигаю слідкувати за своїм зовнішнім виглядом. А ще, я шию і малюю. Це – мої хобі. Я вже пошила собі чудову вечірню сукню і сорочку для Пітера, намалювала його детальний портрет і повішала у його кабінеті, аби він дивився на нього і згадував про мене, про те, як я його малювала і про те, як ми тоді сміялись і грались, наче діти, вимазавши одне одного фарбами. То був найкращий день у моєму житті. То був єдиний день, коли я забула, що з мене немає ніякої користі, що я – несправжня жінка, порожня… Але увесь час, окрім того дня, я лише про це й думаю і ніколи не забуваю про свою кару. Кожен день одне і те ж, і нічого не змінюється…
А ось і знайома до болю будівля. Ось тут я і просиджую по півтора години щодня. На другому поверсі цієї будівлі знаходиться кабінет містера Теннісона. Що мені робити? Я так не хочу сьогодні на цей клятий сеанс! Він знову почне питати мене про дитинство, знову почне давати свої дурні поради і знову напише на рецепті якісь нові таблетки, які, до речі, немало коштують, хоч це для мого чоловіка і дрібничка. Мені набридло постійно приймати ці таблетки, набридло постійно сюди їздити, набридло виливати душу, набридло вислуховувати поради від людини, яка каже, що чудово тебе розуміє, а насправді - ніколи не зрозуміє твого болю, бо ніколи не зможе опинитись в твоїй шкурі, ніколи не зможе зрозуміти, як воно: бути порожньою, як стара китайська порцелянова ваза Пітера. Йому мене не зрозуміти! То як він може давати мені поради?! Так хочеться звідси втекти куди подалі, де очі бачать. Але Пітер буде незадоволений цим, адже він платить містерові Теннісону гроші за ці прийоми і він вкрай стурбований моїм психологічним станом. Ну, що ж, досить тоді сидіти в авто! Скоро вже година мого прийому.
І ось я вже підіймаюсь сходами на другий поверх. А ось і двері до кабінету містера Теннісона. Чому тут ніколи нікого немає у черзі? Невже я одна така ненормальна? Дивно. Але мені вже якось байдуже. Хай буде, як буде.
Стукаю в двері, чую: «Заходьте!». Ну, все! Була, не була.
Прийом проходив як завжди, аж доки містер Теннісон не почав знову питати про дитинство…
- Ви пригадуєте хоч щось, що відбувалось, коли Ви були зовсім малою?
- Лікарю, як я можу це пам’ятати?
- Можете, мем. Ще й як можете! Ви хотіли б зараз спробувати впевнитись в моїх словах?
- Але навіщо мені це? Мені розповідали у дитбудинку, де я виховувалась, що моя мати була справжньою хвойдою, яка покинула мене напризволяще і викинула у смітник, наче пакет зі сміттям, одразу після того, як народила. То для чого мені тоді знати усі подробиці та деталі мого колишнього нікчемного життя, містере Теннісон?
- Без цього ми не зможемо дізнатись, що заважає на психологічному рівні Вам завагітніти, місіс Браун.
- У мене все в порядку з психікою, лікарю! І я не потребую ніякого лікування.
- А хіба я щось казав про лікування, мем? Я лиш сказав, що потрібно вияснити причини Вашого, начебто, безпліддя. Для цього нам з Вами потрібно заглибитись в минуле. В Ваше далеке і неприємне минуле. Я знаю, що Вам цього б не дуже хотілося. Але ж Ви хочете завагітніти, місіс Браун?
- Ви ще питаєте? Містере Теннісон, Ви самі знаєте, що хочу. Інакше чому я ходжу сюди щодня вже два роки?! Але чи допоможе мені моє минуле? Я не впевнена…
- Я Вас і не питаю, чи впевнені Ви. Зате, я впевнений, що це допоможе Вам позбутись від підсвідомого страху перед думкою, що Ви можете стати такою ж, як і Ваша матір, коли народите. Що можете покинути свою дитину, відмовитись від неї.
- Я не маю такого страху! Бо я такою не стану точно! Ви що, з глузду зійшли?! Я чекаю на цю дитину, як на дар небес, а Ви мені кажете, що я боюсь того, що викину цю дитину, як моя мати викинула мене?! Це все цілковита маячня! Ви хоч розумієте, що кажете? Це все дурниці!
- Заспокойтесь, місіс Браун. Вам так лише здається, проте, Ваша підсвідомість, на мою думку, вважає інакше. Можливо, дати Вам водички?
- Не треба мені вашої водички! Ви мені допомагаєте позбутись від депресії чи допомагаєте її поглибити, містере Теннісон?! Мій чоловік Вам не за це платить.
- Річ не у грошах, мем. Я хочу для Вас якнайкращого майбутнього і щиро Вам цього зичу. Саме тому, я б хотів запропонувати Вам сеанс гіпнозу.
Коротко кажучи, цей сеанс напрямлений на те, аби виявити Ваші підсвідомі страхи і образи, про які Ви навіть не здогадуєтесь, і позбутись від них раз і назавжди. Я вводжу Вас в стан трансу за допомогою маятника і Ви, ніби засинаєте, проте, настільки поверхнево, що матимете можливість говорити. Підкреслю, що розмова в цей час дуже важлива, адже Ви подорожуватимете джунглями своєї підсвідомості, з якої важко потім вибратись, а при розмові, місіс Браун, Ви будете йти на мій голос і тоді точно не загубитесь. Я Вас запевняю, що це цілком безпечно. Гарантую Вам це, бо я професіонал своєї справи! Ми лише дослідимо глибини Вашої свідомості і підсвідомості, щоб усе виправити. Можете не хвилюватись, я ні на що Вас не програмуватиму, якщо Ви про це не попросите мене сама. Без Вашого дозволу я не маю ані юридичного, ані людського права щось з Вами робити. Вирішуйте сама, місіс Браун!
- Можна мені подумати?
- Звісно, це Ваше право, місіс Браун.
- А можу я попросити Вас про одну послугу?
- Звичайно, я Вас слухаю.
- Ви б не могли називати мене просто Марією?
- Але за трудовою етикою я не маю права цього робити.
- Я Вас дуже прошу, мені так буде значно зручніше. До біса ту Вашу трудову етику!
- Ну, гаразд. Як бажаєте, Маріє.
- Дякую, містере Теннісон!
- Ну, тоді вже й Ви, Маріє, будьте ласкаві, кличте мене просто Томасом.
- Гаразд! То ми домовились?
- Звісно, домовились! До речі, Ви приймаєте таблетки, як я Вам казав?
- Так. Доводиться виконувати Ваші приписи, на жаль.
- Чому ж «на жаль»?
- А Ви як думаєте, Томасе? Людина, яка страждає від безпліддя і вже не перший рік ходить по клініках та психотерапевтах, п’є призначені ними заспокійливі і гормони, а воно не допомагає аніскілечки, може усе це робити на радість?! Ви так вважаєте?!
- Заспокойтесь, Маріє! Ось, візьміть водички! Я лише вважаю, що Вам варто спокійніше ставитись до життя і не чекати всього отак одразу. Ви ходите до мене не вже два роки, а всього лише два роки. Це дуже малий і нікчемний термін. І скоро Ви це сама зрозумієте. Не смію Вас більше затримувати!
- Дякую за турботу і за воду, але я сама розберусь зі своїм ставленням до життя, Томасе!
- Власне, Ви до мене ходите, аби позбутись від депресії і безпліддя, тому Ваше ставлення до свого життя – це також моя парафія. Але, як вважаєте за потрібне, то більше поки що не зачіпатиму цієї теми, якщо для Вас це так боляче.
- Була б Вам дуже вдячна! До побачення, Томасе!
- До побачення, Маріє! Сподіваюсь, що до скорого побачення?...
- Ви ж знаєте, що я ходжу до Вас щодня, тому дарма питаєте, Ви й навіть оглянутись не встигнете, а для мене кожен день іде нестерпно повільно, бо я постійно чекаю, чекаю, чекаю, але в результаті нічого такого, чого б найбільше хотілось, не відбувається. Мої очікування, мабуть, даремні…
- Не даремні, Маріє, далеко не даремні, повірте мені! Що ж, тоді до завтра! Завтра Вам буде зручно о тій же годині?
- Так. До завтра, Томасе!
Нарешті цей нестерпний прийом закінчився… Аж зітхнула з полегшенням. Як же я хочу вже додому, лягти у ліжко, накритись з головою і просто поплакатись в подушку, яка вже, мабуть, втомилась від моїх сліз… Набридло чекати, набридло пити таблетки, ходити по лікарях… Не можу так більше!
Я сіла в авто, завела його ключем і поїхала. Стоп! А куди ж я їду? Невже я їду до пабу? Це був перший раз, коли мені хотілось випити від моєї безвихідності і безпомічності. Відчуваю себе такою розбитою і слабкою. Точно, їду до пабу! До біса це все, я хочу відчути хоча б на одну годину полегшення!
І ось я вже біля пабу. Коли я зайшла всередину, то побачила те, що й очікувала. Там знову сиділи чоловіки, які пили «Криваву Мері». А ще там були чоловіки, які пили текілу і пиво. Сьогодні я, мабуть, приєднаюсь до других і візьму собі текіли.
- Доброго дня, мем! Чого бажаєте?
- Сьогодні, бармен, я бажаю текіли…
- Що, день не видався?
- Життя не видалось.
- Ось Ваша текіла. Бажаєте чимось закусити?
- Ні, дякую! Скільки з мене?
- У нас недорого! За пляшку текіли у нас Ви заплатите так, як заплатили б за півпляшки в інших закладах. З Вас сто доларів.
- Ось, тримайте!
- Зараз я дам Вам здачу, мем!
- Не треба здачі, залиште собі!
- Але ж тут двісті доларів!
- Я знаю.
- Дякую, мем! Приходьте до нас ще! Сподіваюсь, що наступного разу Ви прийдете не по текілу.
- Я теж сподіваюсь…
Я сіла за найближчий столик. Тут було злегка накурено. Але мені вже було все одно. Я прийшла сюди з метою напитись текіли, як ті чоловіки, які, будучи незадоволеними своїм життям, приходять сюди щодня. Але я не збираюсь приходити сюди щодня пити. Сьогодні це – лише моя хвилинна слабкість, яка завтра минеться. Я знову повернусь у ту ж колію, в якій жила завжди і все знову буде, як було. І це мене найбільше лякає. Бо я втомилась від того, що мене переслідує одноманітність. Хочу серйозних змін! Я так хотіла б жити нормальним людським життям, завагітніти врешті решт, як усі нормальні жінки, і народити чудового здорового малюка. Пітер був би щасливий. І я була б щаслива. Але, мабуть, не судилось вже мені у цьому житті…
Що ж, вип’ю-но я тоді текіли! Маю надію, що я її п’ю не лише вперше, але й востаннє. Привіт і прощавай назавжди, моя рятівнице!...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680590
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.07.2016
автор: Іванна Западенська