Коли, нарешті, зрозуміємо
Де наше місце в марноті?
Само – собою, в щастя віримо,
І в долю щиру легкого путі.
Спокуса, що повзе до піку слави,
Щоб після величі відчути гіркоту
Кому під сонцем вічність лати слала,
Хто в простоті знаходив красоту.
Сама людина вряд чи зрозуміє –
Короткий вік сліпого кошеняти:
Як безтурботний мотилем пурхає
Під промінь сонця – в саме полум’я.
Який вже раз жорстоко обдурили…
Ти марнотратством пропалив свій вік.
Як тій комасі, що не стало сили
Повірить в те, що ти " ЛЮДИНА" - вище всих
Присвоїла людина велич Бога,
Вінець свого творця нап’ялила,
Хизуючись високим інтелектом
І вічністтю безцінного життя.
І все ж ми не машини для багатства,
Не роботи, і навіть, не раби.
І не потрібно в спину нам стріляти,
На лоні правди чистої води…
Настав вже час почути слово Бога,
Проснутись від дрімучой темноти,
І не стрілять – є інша в нас дорога,
Бо браття ми по крові, я і ти.
І з гідністтю ім’я своє прийняти
І пам’ятати –«головне любов».
А ні, то «кулю в лоб», або у скроні
Але не проливать чужую кров.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679317
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 21.07.2016
автор: Лепесток