Казали, що десь є пребідная країна,
Там спів пташок давно не радує серця.
І замок, де музей - для них лише руїна.
Ховають щось завжди лише до гаманця.
Казали, що в лісах ні пташечки, ні звіра,
Казали-біднота така, що Боже мій!
Вони не знають слів"любов", "надія","віра",
Вони не мають зовсім простих, дитячих мрій.
Казали, що десь є такі пребідні люди!
В країні цій живуть. Та що ж у них хоч є?..
Багато грошенят... І жебраки- Іуди
Долоні тягнуть вниз, ховаючи лице...
Як довго йшла до тебе, всі стежки
Мело снігами літечком і зрання.
Збирала я від Мавки казочки,
Писала в грубий зошит текст кохання.
Як довго йшла! Втомилася як звір.
Шукала ліжко, щоб з тобою спати.
А там... Тебе нема... Знайду... Повір!..
Бо Відонька посміє...Вас чекати!..
Яка тепер домівка! Дощ живе,
В домівці серед поля, смуток, зорі.
І гладить Бог, і слізоньки утре,
І сплять думки в відведеній коморі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678342
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.07.2016
автор: Відочка Вансель