Щодня, щоночі, щотерпіння
твої сліди асфальт фіксує.
Твоя утечетерапія
твій біг від снів
форсує всує.
Твій біг – дорогою від себе,
від помилок, думок, від бігу.
Твій біг захеканий – твій цербер –
біжить від власного лібідо.
Твій біг змінився – не впізнати.
Він схуд на декілька десятків
годин, страждань, дорожніх знаків.
Він біг тебе вперед і задки.
Бігун. Богун.
У марафоні
біг стриг тебе – не лиш волосся.
У віддзеркаленні лихому
тебе сливе не збереглося.
Всі вдихи-видихи злилися
із хрипом вчаділого міста,
а зблиск асфальтових залисин –
з твоєю плішшю, як в міністра.
Вночі, з коханою в кімнаті,
твій стукіт серця – тупіт кросів.
Найменший шурхіт – гучнонатяк,
що тягне, скиглить, душить, просить!
Ба, клацання клавіатури
в перинах тиші – наглий виклик!
Немов мазепинський Батурин,
двигтить в тобі бажання вити.
Бігуне, мчи!
Біжи, Богуне!
Все далі й далі Берестечко...
У дно серцевої лагуни
спіраллю вгвинчується стежка.
© Саша Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677718
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 13.07.2016
автор: Олександр Обрій