Приснилося страшне щось, земля стала мертва й пуста,
Вмираю, та знову народжений дихати мушу.
Цілує теплом, вдихає життя крізь уста
сонячний промінь. Блиском прострілює душу.
Твоїми устами шепоче задимлений вітер
забудь і забудься, поки ці солодкі хвилинки.
Поки ще не згасло це надумане літо,
В незмірянім світі ми, всього дві пилинки.
Крізь вушко впиваюся шепотом жінко – людини,
Обпікає дихання, зрачки мов яйце Феберже.
Знов злипається тіло й душа воєдино,
Вимикається мозок, не ввімкнути уже.
Повторяється щедро ще раз одне і теж саме,
Розстеляємо разом теплу матерію літа
і більше нічого. Синій клапоть над нами.
Лиш ми двоє, у світлі, у сонці, у квітах.
2016р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677601
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.07.2016
автор: Мартинюк Надвірнянський