Пощо було не відрікаюсь,
Лише частіше з віком каюсь.
Господь добавив сивини,
Зросли без мене десь сини.
Допоки, я десь будував…
Чужий, підмурок мурував.
Їх мав той право цілувати,
Хто взяв пташаток годувати.
Не скаже поле чи байрак…
Дай Боже добре, - коли так.
А як було це поєднати..?
То знає лише їхня мати.
Без винуватого вини,
Простіть мене мої сини.
Оті страждання у душі,
Ще й досі там десь на межі,
Колись залишені слідами,
У болі склалися роками.
Я долю вимолив у снів,
Дочку, я маю і синів.
Але думки мене печуть…
Бо вас не видно і не чуть.
Та я не хочу ще здаватись…
Прошу синочки обізватись.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677450
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 11.07.2016
автор: Дід Миколай