Не смію посміхатися, бо ж не щасливий,
Обмежений, обділений людським теплом,
Достатньо мало, справжніми людьми почутий,
Але залитий до вінця пальоним бухлом.
Не вірю в сподівання до прийдешнього,
Веселого чи радісного дня,
Лише б знайти себе в мізках вчорашнього,
Заглавна фраза, понад вечір путалась крута.
Не бачу змісту в будь - якому доказі,
Про те, що світ руйнує зміст.
Я зопалу, це взнав ще з осені,
Коли спалив депресії останній міст.
Й вона дістатися ніяк не може,
До мого мозку чи душі,
У серці, правда, пустка йобана,
А так, я маю план в своїм житті…
Він простий аж гидкий для осягнення
Послати нахуй все гнітюче і пусте,
Й не мати й долі прагнення до здогадки
А прагнуть лише чистої мети!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677252
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.07.2016
автор: Андрій Толіч