Зорепади розбили вщент мій маленький простір,
Доки я безнадійно мрії ховав у кишені…
З мене досить. Стомився. Я буду чинити опір!
Я би мріяв і далі, та зорі якісь навіжені…
Зорепади пронизують все: від початку – до старості.
Я раніше загадував – нині усе збулося…
Уявити не зможеш (о, скільки було мені радості) –
Цілував тебе вперше, вітер торкав волосся…
Так, ти також частинка моєї незримої вічності,
Але ти не сердись. Це ж лиш доказ – не дарма падають!
Мріє-зорі летять, наче символ жаги до величності.
Всюди хаос панує… А я, вже в останнє загадую.
Наші мрії летять. Кожна мрія – окремий постріл
Розібратися треба, хто ми: стрільці чи мішені?
Зорепади розбили вщент мій маленький простір,
Доки я безнадійно мрії ховав у кишені…
#Дід_Михалич
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676428
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 06.07.2016
автор: Дід Михалич