Давно забута стежка до хатини,
Яка була гніздом міцній родині.
Стоїть, як пам’яті далекій данина,
Століття, мабуть, а чи більш вона.
І бачила тоді всього вона немало:
Німецькі, польські, інші ще навали,
Трагедії родинні, війни і свята.
Тепер до неї, бач, ніхто не заверта.
Якось під вечір зазирнуло сонце
В її мале і скошене віконце.
Воно ж зраділо гостю. Поруч зайнялись
Червоні мальви, тут посаджені колись.
Міцні й високі, вірні старожили,
Родині й хаті стільки літ служили,
Опоясав криницю темний зруб.
А далі – сад, вже дикий, і столітній дуб.
Мов сирота, стоїть ця давня хата…
Хіба від сонця можна це сховати?
А скільки сіл зникає в нас щодня?
Куди ж поділася ота міцна рідня?..
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675863
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 03.07.2016
автор: Ганна Верес (Демиденко)