Асфальт, зомлілий геть, від спеки,
Підрихтував обчасам треки.
Збіліле сонце, у потугах,
Прасує, аж зчорнілі смуги...
Дерев і трав облізлі шалі,
Мов цноти втраченої кралі.
Будинки, в сірості старечій,--
У мріях про гніздо лелече…
Дурманить спекотливе літо
І гонить до фонтанів діток.
На розпашілі вдень тіла
Струмиться холодом вода…
Підвладно щедрому дощу
Мазком змінить картину всю:
Відмити вибитий асфальт,
Щоб заблищав, як есмеральд.
Попрати оксамит із бруду,
Щоб веселити очі люду.
З дахів струсити сірий сон,
Щоб пасував новий їм фон.
Нехай співає білий світ –
Озон, веселка, барви, квіт…
І сонцю землю не палити,
Лиш цілувати, ніжно гріти.
28 червня 2016
(с) Валентина Гуменюк
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674991
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.06.2016
автор: палома