Світанкова роса задзвеніла у відблисках сонця,
А ранковий туман огорнув дерев стомлені плечі -
Кожен день бережу, як останній, як зіницю в оці,
А опісля на схил проводжаю замучений вечір.
А наступного разу вже дощ зустрічає привітом,
Окропляючи та охолоджуючи гріте тіло.
І завжди лише небо дивилось униз, на ті квіти,
Що цвіли, але пахнути гарно ніколи не вміли.
Все заховане в небі колись стане явним (Занадто.)
І коли щось світає, і навіть коли щось заходить.
Потемніло зелене. Порізане небо на клапті -
Це тому що суцільні полотна чомусь вже не в моді...
Люди прагнуть дійти до небес крізь уявні пороги,
А що далі? А далі не їхня вже буде провина.
Коли тяжко на серці - торкайся до неба, а ноги
Потримай на землі, коли раптом хтось вистрілить в спину...
27.06.16
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674767
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 27.06.2016
автор: Systematic Age