37. СПОКУСА
19.06.2016* 10:00
Дивно, але я зараз не можу побудувати події в ряд, вони весь час плутаються, таке враження, що всі вони відбувалися одноразово, хоча і протікали на протязі 1992 та 1993 років. Але спробую все ж таки їх якось упорядкувати.
Здається що перед Новим роком 1992/93 господар Архітектурної майстерні сповістив мені, що я повинен покинути майстерню, тому що його вже не влаштовує та плата, яку я робив і що він домовився з головою того ж кооперативу, в якому я працюю, про плату значно вищу за мою. Дав мені строк 2 тижні. Так, був відчай, але і абсолютно незрозуміле переконання, що якось все вирішиться. А жити мені не було де!
Залишалося до строку 3 дні, коли роздався телефонний дзвоник – дзвонив гарний знайомий Петро. «Привіт – привіт, як справи – так собі, маєш якусь проблему – маю, то говори – жити нема де, а я дзвоню саме через це: у мене ж садиба і пустує врем’янка. То може поживеш у мене?» - «Скільки буде коштувати?» - «Ніскільки. Мені потрібна твоя присутність.» - «Добре!»
Цікавий був період тоді в моєму житті – події мчалися дев’ятим валом. Виявилося, що Петру дійсно потрібна була моя присутність і це було пов’язане із моїми новоявленими здібностями, а Петро не погано в цьому розумівся. До речі: мене досі чарує сила духу та міцність переконання цієї людини, яка пройшла через суворі випробування життям і вийшла переможцем. Тепер, коли ретроспективно дивлюсь на мій період становлення в якості ВіктОро, т о розумію, що до мене весь час вели неймовірно цікавих і сильних людей, не простих і однозначних, які давали мені можливість зрозуміти багатограння життя і щастя людського спілкування. І Петро Павлович Кедровський, архітектор, кандидат архітектури, був одним із них.
Саме тоді у мене почалася активна фаза Навчання у «Небесному університеті». Все як заведене: 12 Вчителів, розклад занять з кожним кожний день окрім неділі. Вранці і увечері по 2 години. І я переживав ейфорію від цього Навчання, дивувався інформації, яка йшла до мене, ніяк не міг зрозуміти чому саме до мене іде інформація по математиці та медицині, по харчуванню та політиці, по наукам, які для мене були завжди чужі і далекі від кола мого існування. У мене була друкарська машинка і я щось друкував на ній, але частіше писав і малював у зошитах, у спеціальних блокнотах, бо для кожного Вчителя у мене був свій блокнот. Тепер їх в моєму архіві лежить декілька десятків.
Один раз я звично сів за стіл, проробив певний ритуал для початку Контакту і раптом відчув, що сьогодні не буде Навчання. Якась Сила примусила сісти за друкарську машинку, машинально вст папір та копірку на 4 примірника і
Почав друкувати. Друкував я, усвідомлював це, але текст лився без будь-якої моєї волі, автоматично. Мої руки були моїми, я ними управляв, але одноразово це був і не я, бо коли почав усвідомлювати зміст листа, то спробував зупинитися, припинити друкувати – нічого з цього не вийшло.
У мене цей лист не зберігся. Він був адресований мені, Тарасу Шейко, Андрію і Віталіні. Текст займав стандартну сторінку розміром А4 і все зводилося до твердження, що ми з Віталіною повинні стати подружньою парою, що у нас буде 3 сина і що наше парування робиться заради народження цих дітей.
Коли я завершив друкування, то впав обличчям на клавіатуру машинки, руки у мене висіли немов вірьовки і було враження, що з мене вийняли всі життєві сили. В такому стані був хвили 30 чи 40, а потім повільно оговтався, встав. Мене хитало як п’яного. На обличчі добу тримався слід від цілування друкарської машинки.
Що робити?
Дав примірник листа Тарасу. Той прочитав, посміхнувся і повернув мені аркуш зі словами: «Ну, і що тут такого? Я про це давно знаю. Ще коли познайомився з Віталіною, то Голос мені сказав про це. Він багато чого мені розказав про тебе!» - «Що саме?» - «Чому, наприклад, у тебе стільки дружин і дітей, чому у тебе так багато нереалізованих талантів… Продовжувати?» - «І чому?» - «Бо у тебе дуже стара Душа, зовсім не з цього Світу, вона закінчує свій Земний шлях і тому треба підчищати те, що не було виконане у попередніх реінкарнаціях.» - «Але! Тарас! Я не хочу більше мати сім’ю. У мене вже нема сил на страждання від розвалу їх! До того ж між нами, здається, 40 років різниця!» - «Ха! Знайшов аргументи! Історія Людства і не таке знає!» - «Ні! Я не піду на це!» - «А куди ти дінешся? Залишається тільки дивитися як красиво це буде реалізоване!» - «Ні, Тарас! Це повний ідіотизм!» - «Тоді пригадай як ми з тобою слідкували як красиво був обраний наш перший президент! Ми з тобою знали, що так буде, але як саме це буде зроблено – не знали! Якщо Вищі Сили приймають певне рішення, а воно завжди глибоко мотивоване з їх Логіки, а не нашої, то нема такої Сили, яка б протистояла цьому! Мені буде цікаво спостерігати за тим, як це буде реалізоване!» - «То що мені робити?» - «Віддай примірники листа Андрію, нехай він дасть сестрі її примірник. І упирайся! З усіх сил! Хоча це і є марна справа! І не здумай не передати листи, бо будеш жорстоко Покараний!»
Листи я віддав Андрію зі словами: «Андрій! Даю тобі листи, але вважаю, що це просто спокуса для мене, ще один Полігон Іспиту, бо це парування повний ідіотизм, але я повинен тобі це віддати.»
Андрій прочитав текст і сказав: «Так, Вітя, я теж розумію, що це дурниця, але листа я передам, бо знаю, що інакше не можна.»
І почався для мене дійсний Полігон Іспиту, тільки не такий, як я собі уявляв.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673220
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.06.2016
автор: Левчишин Віктор