Високая, тополенька,
ген, за селом стоїть.
До неї йде дівчинонька,
зажурена спішить.
На личеньку білесенькім,
сльоза не висиха.
Немає її милого,
серед живих- нема.
Була ж вона щасливая,
коханою була.
Та доленька журливая,
її в полон взяла.
Колись же було весело
і сонячно їй жить.
Тепер у неї серденько
і ниє, і болить.
Немає більше милого,
коханого нема.
Забрала чорнобривого
розлучниця війна.
Тополенько, голубонько ,
що ж дівчині робить?
Вже не проснеться миленький,
ну як без нього жить?
Мовчить сумна тополенька,
лиш гілля нахиля.
Співає десь пташинонька,
жалю ще добавля.
Дівчинонька, голубонька
вже й сліз не витира,
серденько ледь-ледь стукає,
від туги завмира.
Схилилась до тополеньки,
до неї припада.
І молить Бога й доленьку,
щоб згинула війна...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672288
Рубрика: Лирика любви
дата надходження 14.06.2016
автор: геометрія