Знав ту долю, знав,
Ти її чекав
З того вечора, як птаха
Віщувала бідолаха.
Свій реквієм виводила
Над душею, що ще жила
Ті останні ночі,
У всьому пророчі.
Все життя ти знав,
Тої миті ждав,
Ждав її, боявся,
Бо такий удався.
Мати говорила ще тоді,
Як жила
Про життя солодке,
Та надто коротке.
Про дружину й діток -
Двох дівчаток-квіток
Й хату - мрію ясну,
Не чужу, а власну.
Що будуть онуки,
Та пройдеш крізь муки...
І будеш так жити,
Щоб пам"ять лишити.
Буде вже в сузір"ї,
На власнім подвір"ї
Душа твоя , сину,-
Найменша дитино...
Зо всім цим прожив ти
І всім дорожив ти,
А втім... і не дуже,
Бо стало байдуже.
Усіх ти відвідав
І ще пообідав,
Сорочку змінивши,
На спомин лишивши...
Та всі жартували
Пораду давали,
Щоб ти не журився...
Це сон лиш наснився...
А ти долю знав
І, боявшись, ждав
З того вечора, як птаха
Віщувала, бідолаха.
А ми не додали ту любов,
Що мали
А ми не спитали,
Що спитати мали.
Ми недолюбили,
Щось не так робили...
Якби повернути...
Якби все збагнути...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672094
Рубрика: Присвячення
дата надходження 13.06.2016
автор: Надія Карплюк-Залєсова