Сповідь одного осиротілого Вікна
Вона була красива, спортивна, розумна , відкрита світу і людям.
Ми з нею були одним цілим. Кожного ранку ,тільки-но прокинувшись, Вона підбігала до мене, відкривала фіранку і дивилася через моє скло на поодиноких вранішніх перехожих. Потім сонце піднімалося вище і місто ставало гомінким і метушливим. А вона все вдивлялася в знайомі і незнайомі постаті і все чекала Його – того єдиного, який все одно рано чи пізно повинен пройти повз Мене, тобто повз ЇЇ вікно. Звичайно, вона працювала. Мала гарну роботу. Вчитель, то було її призначення. Вона була педагогом від Бога. Але численним формулам, цифрам, усім отим косинусам і синусам, не вдалося заполонити все її єство, хоча з ними вона була в теплих дружніх стосунках. Головною ціллю її життя був Він -отой єдиний чоловік, який ще в юності забрав в полон її дівоче серце і душу. Так склалося , що в житті більш не зустріла іншого – кращого . А Він - успішний лікар одного з ближніх провінційних містечок - і не підозрював, що вона кожної вільної години, хвилини, секунди свого життя чекала на Нього, біля мене – вікна своєї квартири .Як же Він міг не відчути такої сильної хвилі, такого дев'ятого валу почуттів? Успішний лікар жив своїм життям. Щоправда іноді передавав через спільних знайомих вітання мрійливій дівчинці- відмінниці красуні і спортсменці, яку одного разу палко поцілував, провів декілька разів зі шкільного балу, вболівав на міських змаганням за її команду з волейболу, і зник, вкравши її серце … І з того часу Вона чекала. Мені було шкода ЇЇ – моєї господарки ,такої щирої ,довірливої, наївної, милої і люблячої. Я часто плакало дощами, дивлячись , як згасає з кожним роком її краса. А одного ранку вона залишилася сама, зовсім сама. Покинув цей світ її молодший брат , а за ним і мама – Вона озирнулася, і помітила, як у куточок забилася старість. Та все ж не змінила своєї звички - кожного ранку вдивлятися в силуети перехожих. А раптом..І « раптом» прийшло з сумною звісткою – Він вже ніколи не пройде повз Мене, тобто ЇЇ Вікно. Його душа покинула цю Землю.. І все. Вона забула про мене і вже більше не підходила вранці, щоб відкинути фіранку у світ. На столі у Нею тепер стояла пляшка,яка стала улюбленою подругою її убогого одинокого існування. Моє склянне серце готове було розсипатися на мільйони маленьких шматочків від відчаю і неможливості щось змінити. Даремно кожного ранку я закликало до неї в гостину теплі сонячні промінчики, чи прохолодний свіжий вітер - їй було байдуже.А потім , одного ранку Вона не прокинулася. Але , як не дивно,я пораділо за Неї. Може хоч там , у інших світах , її душа знайде Його любов. Я знаю , обов'язково знайде .. І нарешті Вона буде щасливою. Я щиро бажаю Їй цього .
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672040
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.06.2016
автор: Тетяна Акименко