Червоне, як мак сонце, сходило над світом. Юна леді в жебрацьким шматті ледве дибала по битому шляху до великого темного міста, яке виднілося удалині. Її босі, побиті дорогою ноги, залишали на землі такі ж червоні, мов сонце, крапелиночки крові.
Вона часто зупинялася і довго вдивлялася у темно – сірі постаті будинків, що відчужено й неприязно зустрічали небажану гостю.
Чи й це місто стане таким же чужим та ворожим, як і ті, у яких вона побувала, випрошуючи в жадібних мешканців милостиню, щоб не померти з голоду? І з яких її було безжально витурено…
Колись, - як то було давно! – живучи з татусем та матусею, вона була щасливою. І в один день доля, вірніше недоля, проявила до неї жорстоку немилість. В одночассі померли батьки, а старші брат із сестрою приїхали, щоб продати батьківський маєточок. І роз‘їхалися по своїх домівках, кинувши молодшу на поневіряння.
Швидко і взуття збилося. І одіж зносилася. І голівоньки ніде прихилити… З кожного міста, у якому шукала притулку, її гнали геть. Плекала надію на те, що, може, хоч це місто стріне гостинно. А воно лежало у темному мороці, наче мертве.
Жебрачка довго стояла нерухомо, роздумуючи, чи варто до нього заходити? «Може, минути його, пошукати іншого, більш привітного?», - боязко подумала. Та, глянувши на зранені ноги, набралася рішучості й попростувала далі.
Коли зрештою дійшла, сонце вже скочувалося до небосхилу і своїм сяйвом освічувало місто. Воно видалося їй ще більш зловіщим в останніх спалахах багряного світила.
А вранці мешканці міста не помітили злидарки, яка майже втислася у сіру стіну будівлі, злившись із її кольором. Заклопотані важкими думами, вони проходили мимо, не помічаючи обездоленої.
Так вона й просиділа мовчки весь день з простягнутою рукою. І лише ввечері якийсь чоловік на мить зупинився біля неї з таким виразом обличчя, ніби хотів пихонути її ногою. Від чого вона ще дужче зіщулилася, втягнула голову в плечі, чекаючи штурхана.
По щоках текли прозорі струмочки сліз… Але це не викликало почуття жалю у перехожого.
У серці поселився страх: всі мешканці мали один колір – темно-сірий. Як саме місто. Навіть сонце своїми променями не могло пробитися крізь Морок, який панував тут.
Наступний ранок, який пробудив місто, застав жебрачку там, де й минулого дня. Ніхто не прихистив її на ніч…
Люди знову поспішали кудись у своїх справах і не помічали довкола себе нічого. Їх не міг розчулити кволий голос, що благав зжалитися, бо вони його… не чули.
Сонце схилялося до вечора. Звідкілясь з‘явився чорний ворон. У дзьобі він тримав невеличкий окрайчик хліба і поклав його у простягнуту долоню дівчинки.
-Дякую, пташечко… - прошелестіли вуста ницої.
Нарешті її помітили. Неприємно вразилися.
-У нашому місті старчиха?
І хтось кинув їй у долоню камінь, як милостиню.
- Птах мені окрайчик хліба подав, а ви – камінь… - промовила до них тихенько.
Натовп озлобився, напав на неї й виштовхав геть за місто.
І знову простягався битий шлях, яким іти не мала сили… Довго лежала долілиць, а потім зібралася із силами, підвестися. Сльози відчаю і болю сліпили очі. Хтось допоміг стати на ноги.
Перед нею у білому вбранні стояв сивий дідусь.
«Звідки з‘явилася ця мила, світла людина і проявила до мене жаль? – розчулено подумала.
-Хто ти?
-Правда.
Дідусь лагідно всміхнувся, взяв її руку і щось поклав у долоню.
Вона побачила незвичайний камінчик, який переливався ніжно - рожевим сяйвом.
Хотіла подякувати за дарунок, а дідуся - як і не було. Щиро подивувалася його зникненню.
-Хоча цим не можна вгамувати голод, - поміркувала вголос, - та від нього віє теплом і радістю.
Озирнулася на місто. Стало шкода його мешканців.
«Якби я могла зарадити вашому горю, я неодмінно б допомогла. Певно, якась страшна невидима й темна сила має над вами владу», - подумала небога і відчула незбориме бажання повернутися.
Сонце падало за обрій. І від його прощальних променів все ніби палало темно-червоною страхітливою пожежею.
Коли зазоріло на сході, мешканці завороженого міста знову побачили ту саму обірванку. Їхній лютій злобі не було меж! Кинулися до неї, щоб в одну мить розтерзати. І тут вона показала їм кулачка.
Гурба від несподіванки заціпеніла.
-Я хочу подарувати вам дещо… - і відкрила його.
Чи то від сонячних променів, чи від добрих помислів дівчини рожевий камінчик спалахнув яскравим дивовижно-чарівним сяйвом, яке огорнуло людей теплом і ніжністю, проникло у їхні зачерствілі холодні серця, розтопило морок. І темно-сірі тони щезли. Натомість, все набуло чудових яскравих фарб: заголубіло небо, засміялося сонечко, зазеленіли дерева, розцвіли квіти.
Замість ворожості і замкнутості люди почали доброзичливо усміхатися. Їхні очі засяяли радістю й щастям. У місті настало свято, якого довгий час не було.
А що ж сталося з юною леді? Люди, звісно, засоромилися своєї негідної поведінки, і захотіли вибачитися перед нею. Та замість обідраної дівчини побачили прекрасну рожеву зірку, яка піднімалася у піднебесність.
Відтоді кожної ночі вони милувалися її рожевим миготливим сяйвом, і навіть чули її ніжний співучий голос.
І з того часу брама міста ніколи не зачинялася для знедолених людей. Усі вони могли увійти до нього і знайти прихисток у щедрих, милосердних людей.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671846
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.06.2016
автор: Красуля