Я тобі прощаю. Бо не маю права не простити. Бог, що на небі, і Той відпускає.
Ще не таке... Ми ж люди. А це так багато і мало водночас. Людське -
слабке і сокрушенне. Його можна надщербити будь-якої миті. І тільки Божа
любляча рука годна вигоїти надщерблене.
Прощаю тобі, бо маю надію, ти ненавмисне. Ми інколи робимо
зле одне одному, не думаючи про можливий біль. А потім забуваємо про содіяне і
дивуємось, коли невідь чого ображаються на нас. А, бува, як нам ніхто не
скаже про свою образу, то й думки не припустимо, що втнули
щось не так.
Я тобі колись роскажу, як мені боліло. Але не сьогодні. Певно, ще не час.
І мені не час говорити такі слова, і тобі ніколи того слухати. Маєш нагальніші
справи.
Боюся тільки одного - щоб ті справи не були спрямовані на спричинення
болю комусь іще...
Я тобі прощаю і вже майже не серджуся. Що дарма сердитися,
коли, можливо, й не здогадуєшся про мої почування. Та й сердитість кладе
відбитки на все, що робимо. Не хотілося б, аби через мій паскудний настрій
постраждала невинна людина. А потім почала ображатися на мене. Так, як я на
тебе.
А, коли б вона образилася і так само не призналась? Тоді б вийшло, що
я стала тобою! А я цього не хочу. Бо хоча й не серджусь і прощаю тобі, мені
болить.
Вже не так, як боліло перше. Але все ж мульке поколювання є.
Може, я й прощаю, бо стало боліти трохи менше. Час минає і
змінюється усвідомлення содіяного. Тоді се був грім серед ясного неба, а зараз - як далеке вечірнє поблискування. Грому не чути, тільки неблизьке сяєво
блискавок.
Прощаю тобі і не тримаю більше зла ані на твої слова, ані на вчинки. Чим частіше задумаюсь над тим, що сталося, намагаюсь оправдати тебе. Знайти
логічне пояснення твоїй поведінці. І твоїй жорстокості. Може в той мент інакше
не можна було? А хто мені винен, що маю тонку шкіру і навіть від легенької
подряпини відтак не можу спати півночі.
Життя таке - з колючками, виступами, гострими лезами. Ти набагато
ліпше умієш з цим усім справлятися. Вмієш обминати. Або ранитися так, аби не
боліло... Як йоги.
А може ти - йог?
Не знаю. Та я точно ні. Якось перевірила себе: зумисне наступила на
колючку. Потім довго мусила вигоювати поранене місце.
Я тобі прощаю, бо люблю. Людину, котру любиш, не можеш ненавидіти.
Непрощення обов'язково привело б до зненависті. Я б умерла, якби
зненавиділа тебе. Адже ображатися і злоститися через щось на тебе - то одне, а
затнутися - геть інше. Якби, не допусти Господи, так сталося, мені неприємно
було б зустрічатися з тобою і я мусила б тікати геть. Або постійно кривити
душею, награно посміхаючись. Це - надто великий біль. Стократ більший за
той, що маю з того дня, коли щось лихе перейшло нашу дорогу.
Прощаю тебе і вірю, час - великий митець. Він добре вміє
розкладати пазли долі так, як було задумано Господом. То нам виглядає, що той чи інший віхоть не потрібний, а, коли все лаштується до
купи, маємо чи не ідеальний начерк Божого задуму. Тільки тоді розуміємо усе
сповна…
Тому прощаю тебе і з нетерпінням очікую днини, коли наші очі
зустрінуться і ти все зрозумієш, а
після того любляче вилікуєш моє надщерблене болем серце...
[i]Квітень 2016 р.[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671758
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.06.2016
автор: Леся Геник