Та то ж була любов, що бачив всенький світ,
То на руках носив, то дарував політ.
Як заздрили усі, що доля їх звела!
Що так багато щастя в долоньку дала!
І жили вже самі, він вишні посадив,
А літечком ремонт в домівочці робив.
Як заздрили усі, що лілії цвітуть,
Янголята пішки в домівоньку ідуть.
Ось так би нам усім! Навчитися у них!
Я... Очей щасливих не бачила таких!
А вечером з очей упала тих сльоза...
Через день надворі й в будиночку гроза...
Які ж вони дурні! Ці сльози без причин!
Котились цілу ніч через який сатин...
Через сім сорочок з коротким рукавом.
Матуся привезла дарунки не обом.
Соромився сказать, що не таку знайшов,
Що їй вже тридцять п'ять, що світ весь обійшов.
Та таки відшукав і щастячко Бог дав.
Матінці зізнатися смілості не мав.
Стерпіла, в сусідок всі ночі провела,
Як матуся з ситця фіранки віднайшла.
І спальні кольори змінила на свої...
І зникли із стіни маленькі солов'ї...
А він і не шукав, бо матінка піде.
Як ситець до лиця кімнатці цій іде!
З коротким рукавом сорочки одягне.
-За такого кожна красунечка піде!
Вона додому йшла, бо грошей вже нема,
В сусідки вже не їсть.
-Візьмеш?.. - Півжартома.
-Мій хлопчику? Це хто? Чому в будинок йде?
-Це та, що в сина щастячко колись вкраде...
Він й слова не сказав, щоб просто захистить...
А ситець той страшний вже висить, вже шумить...
За нього би й життя до крихти віддала.
Його любов - незрада(?!) ситечком взяла...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668913
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.05.2016
автор: Відочка Вансель