Не Рабські Вимирати

(поема)

І  сіль  не  така  солона,  
І  цукор  якийсь  не  той…
Суцільні  дірки    в  законах  
Природи,  держави…  Ой,

Немає  кому  латати,  
Ще  й  очі  їсть  жар  війни.
Міністри  та  депутати  –  
Діагнози,  не  чини.

То  дуже  страшна  хвороба:
Ні  в  чому  не  знати  мір.  
Зникає  людська  подоба,  
Не  родич  їм  жоден  звір.  

Нічого  нема  святого,  
Не  спинить  і  грім  гармат.  
Копита,  хвости  і  роги…
Для  раю  –  не  той  формат.

Хто  знає,  що  далі  буде?
Чи  довго  той  жах  нести,
Коли  навкруги  –  іуди,
Пилати  й  хрести,  хрести?...
 

***
Як  визріла  незалежність,
Омріяна  у  віках,
Так  вірили:  нас,  не  лежнів,
Чекає  щасливий  шлях.

Бо  й  землі  –  такі  родючі!
І  руки  –  звідтіль  ростуть.
Хіба  ж  хоч  якесь  гадюччя
Отруїть  нам  світлу  путь?

Та  що  та  земля,  ті  руки?
Свобода  –  чи  не  міраж?
Із  пекла  –  та  до  розрухи,
То  –  вибір  новітній  наш?

Фарбований  «Лис  Микита»,
Що  вчора  сидів  в  цека,
Мов  з  іншої  впав  орбіти  –  
Персона  свята  така.

А  ще  –  пацифіст  моторний,
Здав  ядерний  арсенал.
Живим  іще  рукотворний
Отримав  меморіал  –  
Не  пам`ятник  і  не  стелу.
З  торбами  пустив  у  світ,
Тож  назву  дали  веселу
Візкам  для  валіз,  чобіт…

***
Невдовзі  на  зміну  «Лису»
Прийшов  ще  хитріший  лис,
На  голову,  трохи  лису,
Кудлатого  пупа  зніс.

Та  Бог  з  ним,  новим  тим  чубом,
Потішились  –  і  мовчок.
Підкралася  хижа  згуба
До  батька  двох  діточок,

Котрий  не  боявся  правду
Доносити  без  прикрас.
Розправились  люто,  вправно,
І  вогник  яскравий  згас,

І  слово  осиротіло,
Загублене  між  світлин.
Кому  –  «таращанське  тіло»,
Кому  –  чоловік  і  син.

Чим  далі  у  ліс,  тим  більше
І  темряви,  і  трісок.
Чи  легко  живеться,  вбивши,
Втоптавши  в  багно,  в  пісок?

Ґонґадзе  і  Чорновола
Пом`яне  народ  в  віках.
Та  вже  проросли  довкола
Безкарність,  байдужість,  страх…

Чи  ситі  вовки?…  А  вівці  –  
Чи  цілі  вони  тепер?
Елітний  серійний  вбивця  –  
Почесний  пенсіонер…

***
А  той,  що  доніс  на  Стуса  –  
Антихристу  нині  кум  –  
Грошима  від  жиру  трусить,  
А  людям  –  і  сміх,  і  сум.

Нажите  роками  праці
Котові  пішло  під  хвіст,
Тепер  хоч  зубами  клацай,
А  цей  –  марципани  їсть.

Нова  закарпатська  дача,
Навколо  –  смерека,  бук.
Та  жінка  примхливо  плаче  –
Багато  в  кущах  гадюк.

І  так  їй  від  цього  сумно,
Що  й  дача  не  до  душі,
Та  хтось  її  напоумив,
Що  змії  усі  й  вужі  –  
Не  тільки  отрута  хижа
Й  причина  її  жахів,
А  ще  й  повсякденна    їжа.
Для  кого?  –  Для  їжаків!  

Від  ляку  бліда  та  квола…
За  жестом  її  руки
Усіх  їжаків  довкола
Виловлюють  лісники.

Спускаючи    ріки  поту,
Прочісують  кожен  ліс,
Бо  втратить  навік  роботу,
Хто  жодного  не  приніс.

Щасливий  один  на  вдачу,
Припер  тим  вельможам  трьох.
Насмілився  трохи  наче,
Хоча  у  душі  «тьох-тьох»,
Наважився  запитати:
–  Чого  у  державі  так:  
У  розкоші  депутати,
А  кожен  простий  –  бідняк?

Чи  вижити  нині  можна?
Зростає  на  все  ціна.
А  дачний  отой  вельможа
Із  пляшки  хильнув  вина
І,  може,  лише  для  хохми
(Дозволено  це  панам):
–  Чим  більше  вас,  –  каже,  –  здохне,
Роздольніше  буде  нам.

Долаючи  біль  і  втому
(Кому  ж  то  не  заболить?),
Подався  лісник  додому,
Неначе  прозрівши  вмить.

Роботу  хоча  й  не  втратив,
Та  радості  –  повний  нуль.
Полюють  пани-сатрапи
На  диких  свиней,  косуль.

Вирубують  ліс  карпатський,
Аж  чується  стогін  гір.
І  долі  людські  їм  –    цяцька,
І  виграшка  –  кожен    звір.

Лісник  у  думки  полинув,
Та  логіки  не  знайшов.
«Як  вимре  нас  половина,
То  виграє  пан  той  що?

Залишаться  жирні  хами,
До  діла,  як  сам,  тяжкі,
Чиїми  ж  тоді  руками
Ловитиме  їжаків?»

***
А  люди  вже  –  любі  друзі,
А  руки  –  не  крали,  ні.
Та  сохне  калина  в  лузі,
Бур`ян  росте  на  стерні.

І  хтозна,  ще  доки  б  далі
До  прірви  нестися  нам,
Якби  на  такі  невдалі
Не  зважився  кроки  хам.

Покірні,  немов  телята,
Терплячі,  як  ті  воли.
Та  каїна  і  пилата
Вже  зносити  не  змогли.

Як  перша  Небесна  сотня
Пішла  у  Господню  вись,
Так  вірили:  відсьогодні
Не  буде  вже,  як  колись.

За  те,  що  упало  з  неба
Дарунком  до  наших  ніг,
Тепер  віддали,  раз  треба,
Найкращих  синів  своїх.

Свобода,  омита  кров`ю  –  
То  вже  на  казки-цяцьки.
…Аж  раптом  полізли  ззовні
Не  з  миром,  а  навпаки
Оті,  що  п`янку  свободу
Ніколи  нам  не  простять,
Брехливі  «брати»  -  заброди.
Наживку  прийняв  простак,
Пішли  заробляти  злидні,
Посіяли  –  косять  жах.
І  вже  казочки  новітні  
Розрухою  по  думках.

Якби  ж  то  одна  морока  –
Вже  б  спекались  москаля,
І  розквіту  рік  за  роком  
Свята  б  досягла  земля.  

Та  в  пуп`янках  цвіт  з`їдає
Зажерлива  сарана,
Нема  їй  кінця  і  краю,
Бо  спише  усе  війна.

Корупція  –  модне  слово,
Не  випалив  і  Майдан,
Позаздрить  втікач  в  Ростові
І  весь  його  хамський  клан,
Бо  ті,  що  прийшли  до  влади
По  трунах,  як  по  мосту,
Ще  більше  за  хама  крадуть,
Зневаживши  суть  святу.

Хіба  ж  тільки  можновладці?
А  хто  напоумив  нас
Давати  по  шоколадці
За  довідку,  в  черзі  час?

За  послуги  більш  вагомі  –  
Пухкенький  конверт,  коньяк,
І  чути  в  приймальнях  гомін:
«Ти  ба,  знахабніли  як!»

Хто    ж  ту  стоголову  гідру
Роками  плекав,  як  міг?
Тепер  їм  усім  до  вітру
По  колу  наш  марний  біг.

Так  просяться  всі  на  палю,
Без  жалості  й  без  жолоб.
Як  третій  Майдан  розпалять,
То  ліпше  хай  «куля  в  лоб!»

Не  буде  більш  хороводів,
Люстрації  в  смітниках.
Давно  пролунало  б:  «Годі!»,
Бо  вже  не  володар  –  страх.

Якби  ж  та  війна  проклята,
За  статусом  –  не  війна,
Не  нишпорила  по  хатах.
Одні  віддали  сповна:
Хто  сина,  хто  душу  й  тіло,
Хто  все,  що  на  смерть  беріг.
А  скільки  осиротіло!
А  скільки…  інтриг,  бариг!
А  скільки  з`явилось  ботів,
Їм  влада  –  немов  брати,
Проплачених  «патріотів»  –  
Хоч  греблю  бери  гати.

Повчають  нас,  хто  ми  й  де  ми,
На  правду  –  мішки  лайна,
На  біди  усі  й  проблеми
Один  аргумент  –  війна  

Хай  знищують  правду  щиру,
Невигідну  для  панів,
Хіба  ж  їм  убити  віру
І  праведний  людський  гнів?

Правителі-бюрократи,
Їм  схоже,  набрид  народ.
По-рабськи  нам  вимирати,
Закривши  і  очі,  й  рот?

Вже  й  голодом  нас  морили,
Й  на  розстріл  «свої»  вели,
А  ми  –  все  одно  з  могили,
Мов  фенікси  –  із  золи.

І  цих,  що  набили  пельку,
Народ  наш  переживе,
Святу  відстоїть  земельку,
Зерно  проросте  нове.

Неначе  з  вулкану  жерла,
Прорве  гнійником  старе,
І  та,  що  «іще  не  вмерла»,
Не  вимре  і  не  помре.

Розстріляна-розіп`ята,
Воскресла  бандуро,  грай!
Не  Рабські  тут  Вимирати,
А  вільний  козацький  край!

Країно  «хохла-укропа»!
З  колін,  по  молитві,  встань!
Ні  Рашія,  ні  Європа
Не  гідні  твоїх  страждань.

Нікому  повік  не  вдасться
Привити  нам  рабства  ген.
Проллється  на  землю  щастя
З  прадавніх  пісень-легенд

І  зірве  всі  більма  з  ока
Новітня  яса-зоря,
Потішивши  прах  пророка
Мислителя-Кобзаря.


Валентина  Попелюшка

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667875
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.05.2016
автор: sanator