Заходжу до своєї затишної і доброї як для мене хатинки. Тихо… Колись я шукала цієї тишини, а тепер…?
Вимикаю телефон.
Не хочу нікого бачити і чути. Прилягаю біля вікна, заплющую очі, - може засну?
Ні – не засну, не вмію, не можу. За вікном післяполудневе сонце зазирає в мою, таку самотню і чимось подібну на мене, оселю. Гілка величезного куща трояндів, що винеться за вікном, нахилилась від важких, яскраво-червоних квітів. Я уважно їх розглядаю, а вони, здається, - мене.
З якою ж любов’ю створив вас ваш Творець!
Час здається зупинився.
Я вдивляюся в небо, що безмежним простором розкинулось за моїм вікном. Воно ввібрало в себе стільки кольорів. Ніби віддзеркалює все що відбувається зараз на цій грішній землі.
На глибокому, синьому і чистому, як очі дитини, небі, клубками пливуть криваво-червонуваті хмари-згустки. Вони повільно змішуються з сірими, каламутними, як болото, хмарами, розбавляють їх своєю кривавістю.
І все це освітлюється все ще присутнім сонцем. Воно, як і Творець, здається все бачить і все розуміє. Я хочу щось зрозуміти, прочитати неписані рядки, збагнути, тільки що?
Я сама. Одна. В цілому світі. Навколо стільки людей. Тисячі, мільйони, мільярди. А я сама, як завжди одна. Людина народжується і помирає сама.
А часто і проживає своє життя сама. Я бачу щодня десятки людей, розмовляю з ними, доторкаюсь до них, і залишаюсь, вони бачать мене... І залишаюсь за склом моєї самотності...
Зі мною лише мій Творець. Він знає мене, любить і розуміє. Він не покине мене як людина. Не скаже, що я в чомусь погана, і Він не хоче більше зі мною розмовляти. Не гримне нервово дверима. Він мій Батько, і мій єдиний вірний Друг. Вона, як прозора, невидима клітка розділяє мене від людей. Я тягнуся до них, простягаю руки, посміхаюсь, розмовляю,... і вони розмовляють зі мною, посміхаються, відповідають і ... не помічають мене. Клітка, прозора, невидима клітка не пускає мене в їхнє життя, а їх в моє життя. Ця клітка називається — Самотність.
Ні, я не самотня.
У мене є моя найвірніша подруга. Ми – нерозлийвода. Ми навіть ровесниці з нею. Ім’я її – Самотність. Так, пишу її з великої літери.
Здається, Вона – її величність, теж особистість. Вона народилася разом зі мною. А може й раніше, і чекала поки я прийду в цей, як вулик, розбурханий світ.
Вона сиділа біля моєї колиски, вдивлялася в маленьке дитяче личко – і чекала…
Чекала поки підросте її подруга, її сестра, щоб обняти, притулитись і залишитись зі мною назавжди, навік.
Вона була зі мною в простенькому сільському дитячому садочку, і коли я бавилась з іншими дітьми, крутилась на старі дерев’яні каруселі, вона самотньо сиділа в куточку на лавочці – і чекала.
Вірна моя подруга.
Вона бігала зі мною по леваді, коли я, радіючи по-дитячому, збирала перші весняні квіти - фіалки і жовтий первоцвіт. А потім вона трохи засмучена, пленталася зі мною додому. Я не помічала її, хоч десь глибоко, маленьким дитячим сердечком, я відчувала її, здогадувалася на рівні дитячої інтуїції.
Підросла, вийшла заміж. Для чого? Щоб не бути самотньою. Напевно лише тоді я почала помаленьку придивлятися до неї.
Так, саме тоді, у 19-20р. я почала її відчувати, хоч сама не хотіла в це вірити. Вона, ніби ніяково ховалася по кутках і спокійно та тихо зітхала. Ніби запитувала – ну що ж ти, подруго, не помічаєш мене, чи не хочеш помічати? Я тобі вірна, а ти…? От заміж вийшла, втікаєш ти від мене.
Ось і сьогодні Вона чекала мене вдома. Вірна, як завжди. Ні на крок від мене. Де ще знайти таку вірність?
Я прилягла на своє широке, як для мене, велике ліжко. Вимкнула телефон. Телевізор. Ну що ж. Хай ввесь світ зачекає. Я впиваюсь своєю самотністю. Ні, я вже не противилась їй. Я давно прийняла її, визнала, змирилася. Чи полюбила? Вона ж мене любить. Це і є моя половинка. Вона – це я.
Ось Вона обіймає мене. Пригортає до себе, як малу дитину, і щиро так дивиться в очі, як тоді в дитинстві.
Вона все розуміє. І я вже все розумію.
Ось Вона йде зі мною на кухню, накидає мені на плечі старий махровий халат, і мовчки сідає поруч. Заварює мені чай, хоч я його і не хочу.
– Попий…ти ж і так ще не підеш спати?
– Ні, не піду.
Ми сидимо, притулившись одна до другої. Ми нерозлучні.
Вже далеко за північ.
Я уважно придивляюсь до Неї, а Вона, ніби в подарунок за визнання, відкриває мені всю красу свого внутрішнього світу.
Ну що ж, хай буде так. Я хочу щось збагнути, зрозуміти тільки що ... Я думаю вона допоможе мені.
Я змирилася і прийняла її.
Хай буде так…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667829
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.05.2016
автор: Юлія Іванівна