Зболену душу мою зцілило прадавнє місто.
Сонячним променем ніжно торкнулось плеча.
Рими кипіли! їм в серці забракло місця!
Рими боролись, боролись добром, без меча!
- Дай же їм волі! Не стримуй! Не муч! Відкрийся!
Вирви їх з серця! Жбурни на білений папір!
Мов закарпатська Латориця розлийся!
Ритмом танцюй! Словоспівуй! Мани, мов вир! -
Тихо на вушко дощем шепотіло місто.
Наче безхатько горнулось до втомлених ніг.
Що нас чекає усіх через вік, опісля?
Чи зарахує Господь добровчинків міх?
Довго мовчало, сіріло хмарами місто...
Вітром здималось! Несло у безпам'ять ріку!
Часом, здавалось, що місту так само тісно...
Нишком зчищало з долоньок рожевих труху...
Глянувши в очі, впевнено мовило місто:
- Браві діла не гаранти лаврів, чинів...
Поки смакує карпатська джерельна прісна,
Доти жеврітимуть в серці мільйони вогнів!
Не по заслугах майструється твоя доля.
І не рахує Господь, мов бухгалтер гріхів.
Сенс лиш у тому, чи вистачить сили волі
Не загубити в собі міріади світів.
Сонце, тим часом, нагріло містечку боки.
Липи шуміли, заводили затяжних...
Сакури цвіт супроводжував мої кроки.
А у зіницях виблискував щирий усміх...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665740
Рубрика: Міська (урбаністична) поезія
дата надходження 13.05.2016
автор: Інга Хухра