***

А  після  її  відходу  портфелик  лише  зостався
В  квартирі,  яка  належить  живому  комусь  давно.
Портфель  витягають  зрідка,  він  пахне  її  котами,
У  ньому  лише  минуле,  поблідле  німе  кіно.

Світлини  з  нерівним  краєм  і  датами  на  звороті…
Насіяні  петлі  літер  в  чиїхось  старих  листах…
Яких  тільки  тут  немає  мандрівок,  людей,  курортів!
Для  неї  –  лише  найкраще  з  начальницького  поста.

Вона  з  ним  –  через  півсвіту,  покинувши  батька-матір,
Угору  щаблями  влади  за  руку  одна  іде.
Коли  він  удома  пізно,  то  лається  завжди  матом.
Дружина  –  єдиний  спокій  чекіста  НКВД.

У  час  повоєнний  він  їй  приносить  журнали  моди
(Укупі  з  її  минулим  в  портфелі  лежать  вони),
І  хутро,  і  капелюшки  –  підкреслить  жіночу  вроду…
До  чого  тут  він?  А  люди  зникають  і  без  війни.

Вона  не  питає  зайве,  вона  не  почне  істерик,
Вона  тільки  раз  народить  пропаще  якесь  дитя.
В  квартирі  вона  пильнує  чотири  кути  і  двері,
І  того,  хто  в  цьому  місті  керує  чужим  життям.

Вона  побувала  всюди,  доглянута  і  спокійна…
(В  портфелі  лишився  ґудзик  коштовний  з  її  пальта.)
І  доля  її  –  мов  ґудзик,  самотня,  мала,  покійна  -
Вона  його  поховала,  без  нього  вона  не  та.

Без  нього  навколо  прісно,  а  люди  –  то  завше  пустка,
У  неї  нема  роботи,  бо  фаху  давно  нема.
Немодні  її  фасони,  суцільна  її  відпустка,
З  квартири  виходить  зрідка,  а  вийде  –  немов  німа.

А  люди  так  мало  значать,  немовби  колись  для  нього
(Він  вірив  у  справедливість,  а  натовп  кричав  «Кати!»).
У  неї  слабке  здоров’я  і  майже  не  ходять  ноги,
Їй  решту  життя  пустого  замінять  людей  коти.

Вона  продає  помалу,  у  неї  багато  краму:
Серванти,  прикраси,  одяг,  сервізи  і  килими.
Аби  молока  і  хліба…  Вона  не  піде  до  храму,
Для  неї  туди  ступити  –  як  потяг  до  Колими.

Єдину-одну  молитву  комусь  вона  промовляє,
І  просить  швидкої  смерті,  і  просить  харчів  котам.
Тоді  він  завжди  приходить  і  трохи  її  лякає.
І  каже  щораз  те  саме:  «Тебе  я  вже  не  віддам.»

Вона  відійшла  раптово,  сусідам  аж  легше  стало.
Порожнюю  її  квартиру  замешкає  інший  хтось.
І  тільки  коти  голодні  під  вікнами  завивали,
Чи,  може,  то  вітер,  врешті,  і  людям  таке  здалось.

Усі  її  дні  і  ночі  в  портфелик  малий  вмістились,
І  що  його  тут  сказати?  Поблідле  німе  кіно…
І  доля  неначе  ґудзик,  і  серце,  як  льоду  брила,
А  мало  би  простелитись  побіленим  полотном.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664695
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.05.2016
автор: Наталка Янушевич