Десь у тиші лісів відцвітає весна,
Cмуток в"ялих конвалій, похований літом...
Гіркотою полину принишкла війна,
У дібровах містичним туманом сповита.
Промінь сонця світанком розпалює гніт.
Все завмерло... Лиш Мати в тривозі за Сина,
Бо в лещата сталеві затиснуто світ,
І стискається десь металева пружина,
Та, що зірветься вмить у незвіданий шлях,
Що, немов Архімедова точка опори,
Дочекалась нарешті свого важеля
Перекинути землю... Злітає угору
Щемна туга за тим, що змінилось усе...
Цей солодко-гіркий дивний смуток у грудях
За минулим, що в споминів ліг несесер,
Бо того, що було, вже довіку не буде.
Сонце зблиском трагічним кида смолоскип
На хати, хмарочоси, вігвами, дували,
І відходять у вічність про щастя думки,
У нікчемність безсило- зів"ялих конвалій.
Ніж свячений (як звуть Його?) патрає це
Догниваюче тіло пожухлого світу.
Сходить сонце, майбутнього прото-яйце,
І в одвічності відчай виписує літер*.
*проізний документ
© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116050600763
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664167
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.05.2016
автор: Сокольник