[b]Частина перша[/b]
Сірий будинок на вулиці Леніна у рідному містечку Ніни всі старанно оминали. Страшна розповідь про нього передавалась із вуст у вуста пошепки, і ніхто в той будинок не ходив – ні наркомани, ні безхатченки, ні відчайдушні підлітки, котрим не вистачало адреналіну у молодій крові. Люди вірили, боялися і не ходили туди, лише інколи, проходячи повз, з цікавістю заглядали в чорні вікна з вибитими шибками. Ніна, слухняна донечка двох інженерів і віддана християнка, також до того будинку не ходила. Досить Ніні було побачити його – такого великого, сірого і наче мертвого -, як історія, що оповіли її подружки, одразу прокидалась у думках і не давала спокою.
Їй казали, що в будинку на вулиці Леніна жила родина. Звичайна, середньостатистична радянська родина, яка складалася з батька-інженера, мами-бухгалтера та двох доньок-школярок. І все в них начебто було добре. Але в один день чи то кінця осені, чи початку зими, Ніна вже й не пам`ятала, батько тієї родини взяв сокиру із сараю і порубав свою дружину та доньок. Сам потім повішався на простирадлах. Стіни всмоктали і кров, і біль, і крики, і страждання тієї сім`ї, що в будинку залишилися їхні привиди, єдиною ціллю яких стало нікому не дати жити в рідному домі.
Нінині подружки розказували саме так. Скривавлені обличчя легко вимальовувались в уяві Ніни, жили там і лякали її своїми вугільними проваллями замість очей. Коли вона була дитиною, Ніна швиденько хрестилась, зажмурюючись, і спішила сховатися у себе в подвір`ї, де б привиди з сірого будинку на вулиці Леніна її не дістали.
Ніна була лякливою дівчинкою, що завжди шукала захисту чи в батьків, чи в молитві. Тепер їй 26, боятися привидів не підходить по віку. Вона набрала повні груди повітря і, порахувавши до трьох, штовхнула сирі дерев`яні двері.
Ніна всміхнулась, оглядаючись, бо певне все ж таки будинок не був таким страшним, як у її дитинстві чи оповідях місцевих – комусь же вистачило хоробрості забрати всі меблі, обдерти шпалери та й недопалки яскраво свідчили про перебування людей у домі після страшної трагедії.
Ніна глянула навколо і чомусь зареготала голосно і без вагомої причини, хапаючись за ребра, бо тепер головний жах її 10 років був спростований. Будинок на вулиці Леніна був звичайним і покинутим, а не Батьківщиною привидів. Ніні захотілось розплакатись. Розплакатись гучно і некрасиво, так, щоб обличчя набрякло і почервоніло, щоб туш залишила бридкі сліди на її щоках, а в роті було гидко від солоного присмаку. Ніна сіла на підлогу, не боячись застудитись, і обійняла себе за коліна. Вона хотіла адреналінову пригоду, яскравий спогад-спалах перед смертю, який би Ніна змогла смакувати, лежачи на лікарняному ліжку. Сірий будинок на вулиці Леніна виявився ще одним розчаруванням із гірким присмаком.
Ніна витерла носа рукавом червоного светру з секонд-хенду і вирячилась на розбите люстерко, в котрому відображались одразу три Ніни і незнайомі чоловічі, а може й дівочі ноги. В шлунку прокинулась паніка, а в думках – відбиті на стінках черепу слова «Отче наш». Ніна з викриком підскочила і позадкувала до стіни, злякано дивлячись на рудого хлопця з перебитим носом. Він простягнув руки до неї відкритими долонями вгору, показуючи, що зброї у нього немає і заспокійливо промовив:
– Тихше, тихше. Я не наркоман і не збоченець. Я не планую тебе ні грабувати, ні ґвалтувати, тому, будь ласка, тихше. І поклади шматок скла назад на підвіконня, це дійсно лякає.
Ніна поглянула на свої руки. Вона й не помітила, як схопила те скло і виставила перед собою, наче меч. Краплі крові повільно стікали по долоні і Ніна злякано викинула свою тимчасову зброю на підлогу.
– Ну, або так, – сказав хлопець, відриваючи кусок тканини від своєї сірої футболки з частково стертим принтом.
Ніна мовчала і просто дивилась на те, як абсолютно незнайомий хлопець перев`язувув їй руку.
– Це не гігієнічно, – нарешті промовила Ніна, всміхаючись самими кутиками потрісканих губ.
– Я не відвідував уроки першої медичної допомоги, – відповів хлопець також посміхаючись.
– Я Ніна, – сказала вона.
– Ілля, – вимовив він і замість звичного при знайомстві рукостискання міцно її обійняв. Ще рік тому Ніна почала б пручатись та викручуватись, але зараз вона просто насолоджувалась чужим теплом. Тепла їй завжди не вистачало.
***
Вдруге вони зустрілись випадково, десь через тиждень. Чесно кажучи, весь цей час Ніна і не думала про Іллю, була занадто заклопотана скандалами з матір`ю та нескінченим потоком неперевірених контрольних робіт її учнів, яких усіх без сумніву вважала дурнями. Себе вона також вважала дурепою.
Ніна обирала шампанське до смачнючих законсервованих ананасів і подумки сперечалася зі здоровим глуздом, котре їй повідомляв, що алкоголь годин життя їй не додасть. Вона заправила за вухо фарбоване в чорний волосся і чомусь поглянула вправо. Посміхнулася. Ілля стояв неподалік і з найсерйознішим обличчям, на яке падала тінь від його кепки, обирав пиво. Декілька тихих кроків і Ніна вже біля нього, такого сконцентрованого, але все одно милого.
– Як твої справи, сонечко? – солодко протягнула Ніна.
– Чудово, – відповів він, навіть на неї не дивлячись
.
Ніна фиркнула, але не пішла, очікуючи не зрозуміло чого.
– Що? – втомлено запитав Ілля, повертаючись до неї обличчям.
– Нічого, просто вирішила привітатись, – вже не так грайливо сказала вона, не відриваючи погляду від його лиця. Ніна пам`ятала його перебитий ніс, та тепер до нього додалася жахлива фіолетова квітка на правій вилиці – великий синець.
Ілля зніяковіло прикрив частину обличчя долонею і, відвертаючи уваги Ніни, швидко заговорив:
– Купиш мені пива?
Ніна потиснула плечима.
– Звичайно. Яке?
Він витягнув, здається навіть навмання, пляшку і поклав її до Ніниного кошику, а потім закрокував вперед. Ніна розрахувалася на касі, віддала Іллі його пляшку біля супермаркету і в подяку отримала швидкий цілунок у щоку та запрошення до сірого будинку на вулиці Леніна. А ще він залишив їй нові роздуми: у нього просто не було грошей чи Ілля досі неповнолітній?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664089
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.05.2016
автор: Armel