Вибач. Вже подих просяк синім інієм,
Змішаним з холодом, тихим співом пташок.
Кожного разу відчуваю сік лимону на очах,
Коли бачу, як ти розчаровуєшся у мені.
Серце виказує ненавмисно багато огидного,
Пазурі зимові впиваються в біле тіло.
Потрібно забути все на світі і назавжди
Застрягти у сні хтивих слів та світлих думок
З тобою.
Зозуля не долетить до невидимого гнізда,
Не збудить криком зорі над безсонними потворами,
Що п’ють кров з моїх уст і нашіптують
Несправжню колискову нелюдським голосом.
Розплющуючи очі, піднімаються догори янголи,
Падають додолу дияволи, колихаючи пилюку.
Твої демони, відчуваючи тепло та спокій,
Благають плачевно мене побути ще годину
З тобою.
Вибач. Наді мною кружляють крикливі ворони,
Забираючи моє серце, що виблискує в темноті,
Відбираючи сльози, що перетворюються в діаманти
Й розбиваються вщент, не досягаючи землі.
Я відчуваю чорні крихти хлібу на очах,
Які клюють безжальні голуби, і, кров’ю запиваючи,
Благають мене знову тікати з дому без речей,
Щоб полетіти над прірвою, покритою вогнем,
З тобою.
Падає сніг, тривожачи на тілі колишні рани,
Плачуть душі у могилах, чекаючи відвідувачів,
І лиш відчинені серця врятують все на світі
Від невинної кончини тебе і мене.
Ти заслуговуєш на боротьбу із темнотою,
Вже небо розбиває ради тебе всі тумани.
Надіюсь, навіть сама смерть дозволить
Прийняти вирок і нести покару за життя
З тобою.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663386
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.05.2016
автор: Чорний Туман