Довкола вогко. Великий Волохатий Пес над нами здригається від болючих ударів електричних нагайок. Гарячі краплі поту на його кудлатій шерсті спадають додолу.
Ми поклоняємося Великому Волохатому Псу. Щотижня кладемо на вівтар одну жертву, аби змилостивити наше божество. Воно ж бо страждає за нас, дає бити себе електричними нагайками, спокутує наші гріхи.
Кожна крапля дощу - цілющий трунок.
Нас - тисячі. І кожен зараз, саме в цей момент, у мить найбільшої вселенської муки, вставши навкарачки, задерши голову догори, стоїть на центральній площі міста. Стоїть з відкритими спраглими вустами і п'є блаженно піт Великого Волохатого Пса.
А на вівтарі цього разу гучно стогне черговий єретик - гнилий недолюдок, брудоносна блоха. Через таких Великий Волохатий Пес змушений страждати. Це вони колись зрадили й покинули Його, прирекли на мученицьке життя.
Верховний жрець, який двічі на тиждень проводить у монастирській школі уроки, розповідав страшну історію зради: єдина нечистива кішка, чия присутність серед найближче Його оточення пояснювалася лише Його безмежним милосердям, за миску молока допомогла фарисеям знайти нашого месію. Після цього замість лиця в кожного представника роду людського з'явилась котяча морда, а тіло періодично почало вкриватися струпами. Ми, люди, так були покарані за грішне тваринне начало в нас.
Поки небо здригається від електричних розрядів, тут, на землі, волає на жертовнику той, хто не захотів покаятися, прийняти спасіння Собаче.
Дощ припиняється. Спаситель змучено падає на хмари. Небо вібрує. Вібрують струпи на наших тілах. Ми боляче тремо шкіру, випускаємо кров, що ріками підіймається догори.
Повноводні Амазонки, буйні Дунаї рвуться своїми червоними ріками до неба, аби напоїти спраглого месію. І в цю мить світ - один запалений струп, що пульсує і кровоточить, але живе. Ми продовжуємо жити во ім'я Собачого спасення.
А на вівтарі в'ється, мов одержимий, єретик.
- Молока, - скиглить, - молока!
Великий Волохатий Пес спускає з неба свої налиті спасенням груди. Єретик глитає жадібно білу рідину. Припинивши, мовить:
- Нема тебе! Нема!
І ми, струпні хрестоносці, кидаємося ненависно на цього зрадника, на безсоромного фарисея. Котячі морди люто шиплять, кігті роздирають людську плоть.
Невидима рука, чий власник споконвіків формує актуальне для свого часу ідолопоклонство, гладить загиблого від мук собаку.
Псяча ера закінчена. Час нової релігії.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663210
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.05.2016
автор: Мио Гроцкий