Колись жила однісінька на світі,
І ти десь жив. Чекав мене й шукав.
Гадаючи, що сонце іншим світить,
Бо ти в пітьмі самісінькій блукав.
Молилася за тебе і просила,
Щоб Боженько стежиноньку вказав.
Вірші в подолі душеньки носила,
Щоб ти хоча б найменший прочитав.
Вітри мели снігами навіть влітку,
Все замерзало. Квіти і дощі.
А я все відчиняла стару хвіртку,
Бо там зросли лавандові кущі.
А ось і ти! Я встигла й посивіти.
Та тільки віра більшенька за світ!
Від щастя тільки б не збожеволіти!..
Вже вітер поносив сто пар чобіт...
Вже літо перешило сім сукенок,
Вже весни прикупили сім вінків.
У великодній кошик сім крашанок
Поставила... Минуло сто віків?..
Як все змінилось! Де ж оте кохання?
Чи лід стопився й холодом мете?
Усе Бог дав... Всі виконав прохання...
А нам усе не те... Не те... Не те...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662858
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.04.2016
автор: Відочка Вансель