Не те, щоб у тому, що сталося, зовсім не було моєї провини. Я сама запропонувала забіганій медсестрі свою допомогу — приготувати ліки для хворого з назогастральним зондом — тільки під її наглядом! Вона занепокоєно подивилась на мене і запитала, чи не буде мені за це неприємностей від моєї викладачки, але...Це був останній день другого семестру, за два дні до початку іспитів, і викладачка дозволила нам закінчити роботу на три години раніше (залишалась всього година до кінця); на той момент сама вона була десь далеко, на другому кінці відділення, перевіряючи навички інших студентів —ті навички, які, як нам підкреслювали, ми щодня повинні були набувати , і тому студентів паралельних груп давно вже залишали працювати з медсестрами самих, без нагляду викладачів. Була ще одна причина — я спішила навчитися всього, що роблять американські медсестри, тому що в моєму віці це вже відбувалося не так скоро, як у тих 25-річних дівчат, які мене оточували... Взагалі-то колись, у моїй Alma mater, ми проходили медсестринську практику після другого курсу, але з того часу пройшло багато років, я була тепер в іншій країні, де все було інакшим —все ж таки медицина значно просунулась вперед. Щоправда, клінічне мислення ніхто не відміняв, і мене часом дивувало...але це тема для окремої розмови. Було стільки причин мені їй допомогти і шанс бути пійманою при цьому здавався таким примарним!
Кажу «пійманою», тому що з цією викладачкою якось не зовсім виясненим залишилось питання —чи маємо ми право допомагати медсестрам без її, викладачки, присутності, як це робили в усіх інших групах . З одного боку, на лекціях нас постійно заохочували це робити, з другого —на першому ж практичному занятті Морін сказала, що ми не повинні давати медикаменти хворому (або робити якісь сестринські процедури), якщо вона не стоїть поруч. Ми мали право тільки обмивати його, годувати й міняти постіль. На практиці необхідність чекати її приходу приносила багато незручностей . Група з 12 чоловік була «розпорошена» по цілому поверсі, з довжелезними коридорами, і навіть якщо ти повідомляла їй по пейджеру , що хочеш прийняти участь у якійсь процедурі, доки вона закінчувала свою попередню справу і діставалась до тебе, медсестра встигала все зробити сама, без твоєї допомоги, оскільки в неї, розуміється, купа роботи, а чекати на твою викладачку вона не зобов’язана. Якось так воно тривало пару місяців для всієї нашої групи —завжди з деяким ризиком, острахом зробити щось і «не попастись», тому що той, хто за тебе відповідає, тобі цього не подарує.
Отут і виникало питання —подарує чи ні? В найгіршому випадку, якщо вона тебе заскочить за якимось уколом (у присутності медсестри, звісно) —чи зробить вона з цього проблему? Наскільки буквально треба було сприймати її застереження, зроблене на першому занятті, оце «я за вас відповідаю»?
З самого початку вона поводила себе трохи дивно, скуто, не так, як інші викладачі. Коли її представили нам на лекції як нового члена педагогічного колективу медсестринської програми, вона піднялась з місця і стиснула губи в штучній силуваній гримасі, зовсім не подібній на ті широкі, білозубі усмішки, якими тут традиційно усі обмінюються. Вираз обличчя її при цьому залишався настороженим і холодним. Пізніше, вже коли моя драма скінчилась, одна із студенток призналась, що за цією «усмішкою» вона одразу побачила людину, з якою не жартують і благала Бога, щоб не потрапити в її групу (Бог її почув). Я з сумом подумала, що інші люди мудріші за мене.
На якомусь із перших занять у групі хтось почав їй робити компліменти (такої запобігливості перед викладачами, як в американських коледжах, я ніде більше не бачила, особливо у так званих «impacted programs», з високим конкурсом і, відповідно, високим шансом бути виключеним). Решта групи при цьому променисто усміхалась і кивала головам на знак згоди, але вона чомусь не усміхнулась ні разу, хоча б для годиться, а сухо сказала, щоб ми не думали, що вона не буде вимагати так, як належиться. Я помітила цей момент, цю відсутність рефлекторної усмішки —нормальну реакцію на комплімент середньостатистичної людини —але не зробила належного висновку.
Не маючи ніяких підстав, я чомусь вирішила, що вона просто почувається «не у своїй тарілці» і злегка боїться —свого нового становища, відповідальності, оцінки викладацького колективу, який завжди придивляється до новачків, і нас, студентів. В голові у мене склалась щодо неї «легенда» (як виявилось згодом, невірна) про те, що до цих пір їй ніколи не доводилось викладати і ми були її першою групою. Вона була середнього віку, ненабагато старшою за мене, завжди бездоганно одягнена, доглянута й підтягнута, і, сидячи напроти неї за столом, я ще й, бувало, не раз підбадьорювала її усмішкою. Матеріал вона пояснювала грамотно, на хорошому медсестринському рівні, і тому мені особливо хотілось якось допомогти їй позбутись цього «комплексу страху» перед студентами, цієї внутрішньої скутості. Вона, здавалось, також ставилась до мене прихильно, ми навіть якось поговорили про дітей —мої були ще малі, а її — вже дорослі.
Звичайно, Морін не знала, що я —лікар, і я не збиралась їй про це говорити. З досвіду наших лікарів, які були в такому ж становищі, як і я, і з власного досвіду, я зрозуміла, що говорити цього не треба. Це одразу вносить у спілкування напруженість, формальність. Через особливе становище лікаря в Америці ставлення до них — надшанобливе й обережне. Якщо ти лікар без ліцензії, то хоча ти й не можеш працювати, ти все ж здатний оцінювати і критикувати роботу інших в медицині, а значить, від тебе можна чекати неприємностей. Отож я й прикидалась, що ніякого відношення до медицини не мала, навіть коли мене взяли (методом жеребкування, конкурс був —5 кандидатів на місце) у престижну, відносно дешеву, дворічну, «інтенсивну» медсестринську програму. Плани мої йшли далі. Попрацювавши два роки, можна було йти у Physician assistance, а це вже майже лікарська робота, спеціалізуватись...Хоч і нелегко, але все, здавалось, рухалось у потрібному напрямку, доки не з’явилась Морін.
Моє добровільне засліплення і наївна впевненість у тому, що я правильно зрозуміла її характер, тривали кілька місяців, доки не настав той день. Медсестра занепокоєно подивилась на мене і запитала, чи я впевнена, що мені не буде ніяких неприємностей, і я сказала «так». Потім ми з нею подрібнили таблетки, я набрала суміш у шприц, пішла в палату до 80-річного хворого і почала чекати її приходу (вона затримувалась), поклавши лоток із шприцом на столик.
Двері відчинились, і, замість медсестри, ввійшла Морін.
—Чим ви займаєтесь? —запитала вона сухо.
Маленька чорна хмарка з’явилась у небі, і стало незатишно. Я пояснила, яка процедура призначена хворому, і сказала, що чекаю на медсестру.
— Хто набирав у шприц? —голос був крижаним.
—Я.
—Хто вам дозволив? — в голосі відчулось «закипання».
—Я робила це в присутності медсестри.
—Я за вас відповідаю, а не медсестра. Звідки я знаю, що ви набрали? — вона ледве стримувала гнів.
—Я можу вам показати упаковку (вона збереглась ).
—Ви вважаєте, що можете провести цю процедуру без мене? Тоді робіть, а я подивлюсь. Вона відійшла вбік і приготувалась спостерігати, явно чекаючи, що я осоромлюсь.
Я зробила все, що було потрібно. Ввійшла медсестра і, вловивши потріскування розрядів у передгрозовій атмосфері, заклякла біля порогу. Морін мовчки вийшла.
Я пересадила хворого у крісло і почала міняти постіль. За кілька хвилин Морін з’явилась у дверях і покликала мене в коридор. «Завтра ви принесете мені письмове пояснення свого вчинку». І тут я згадала те, що, мабуть, не треба було згадувати. Декан, яка знала про мене, якось порадила мені у випадку непорозуміння із викладачами не критися з тим, що я лікар, а казати їм про це. Зібравшись з духом, ніби перед стрибком через бурхливу холодну ріку, я заспокійливо сказала Морін, щоб вона так не переживала — я знала, що робила, і не могла завдати хворому шкоди, оскільки 10 років працювала лікарем. Щось недобре промайнуло в її очах, губи стиснулись, і вона злісно процідила: «Навіть якщо ви працювали нейрохірургом, тут ви —студентка медсестринської програми!». Загалом вона була права.
Повернувшись у палату, я продовжувала перестеляти постіль похололими руками, із чітким відчуттям, що після зробленого признання становище моє тільки погіршилось. Небо погрозливо темніло. На порозі знову виникла Морін. На мене чекав наступний етап розвитку подій —обговорення моєї поведінки у присутності другої, молодшої викладачки, яку вона покликала за свідка. Очевидно, узнавши, що я лікар, вона вирішила солідно підстрахуватись на випадок можливих неприємностей.
Пам’ятаю, як ми йшли вздовж лікарняного коридору, і Морін знервовано шарпала двері у різні кімнати, сподіваючись знайти зручне місце для серйозної конфронтації, на яку вона вже настроїлась. Нарешті, вона знайшла якусь комірчину, де у світлі жовтуватої лампочки ми всі втрьох сиділи на голих пластикових стільцях, вони напроти мене —як члени трибуналу. Я знала, що мені треба каятись і багаторазово вибачатись –тільки це могло ще якось врятувати становище. Так тут, здається, роблять усі. Думай своє, але повторюй «сорі» і дивись проникливими очима в очі того, від кого залежить твоя доля. Я знала це —але чомусь не могла. Безглуздість ситуації, те, як швидко відбувалась її ескалація і усе набувало потворно-роздутих розмірів, здавались мені чимось нереальним. Я дивилась на них (друга викладачка з усіх сил намагалась виправдати виявлену їй довіру —вона також була «новенька»), відчуваючи, як у мені наростає та хохляцька впертість, яка добром не закінчується. І не закінчилась. Мені було сказано, що мене відсторонено від роботи за інсубординацію і відіслано додому без зарахування відпрацьованого дня.
Якщо тобі не зараховується день клінічної практики, це вже серйозно. У цій програмі кожен день практики рахувався. Я пам’ятаю студентку нашої групи —матір трьох дітей, у якої в першому семестрі стався крововилив у сітківку, і вона, щоб не бути виключеною, продовжувала їздити на заняття — сліпа на одне око — по хайвеях... Ще в однієї, астенічної блондинки, яка мала двох немовлят-близнюків і розводилась із чоловіком, вранці перед заняттями стався приступ сильного серцебиття (підтверджений лікарем з emergency), і вона на годину спізнилась. Викладачка збиралась відправити її додому через це запізнення, і їй довелось з усіх сил принижено вибачатись і присягатись, що більше такого не буде... Так, це серйозна справа, можуть навіть не допустити до здачі іспитів.
Оскільки це був останній клінічний день, нам належало усім здати «беджі» — наклейки на лікарняну форму з інформацією про тебе. Це був пропуск у лікарню, і в кінці семестру група повинна була повернути їх адміністрації. Мене відправляли додому раніше, і мені довелось залишити свій «бедж» іншій студентці — жвавій, балакучій полячці, яка здаля спостерігала за всією драмою, робила співчутливе лице, але в душі, я знала, раділа. Було відомо, що у цій програмі викладачі нерідко, для нагнітання атмосфери страху, виключали за семестр пару студентів з кожної групи. З кожним таким виключенням шанс для решти студентів уціліти зростав. І потім...Це драматичне перешіптування, ці великі очі тих, кому розказуєш новину... Вона заздалегідь це смакувала.
Уже сидячи в машині у лункому бетонному лікарняному гаражі, я раптом згадала про свого хворого. Доки відбувався «трибунал», доки я, з гупаючим серцем, віддавала свій «бедж» і відповідала на удавано-співчутливі запитання , доки я спускалась ліфтом і йшла до гаража, він сидів у кріслі —там, де я його залишила, чекаючи мого повернення. Я не бачила своєї медсестри і не змогла їй повідомити, що мене відіслано з лікарні. Вона покладалася на мене щодо того хворого і, можливо, ще не скоро б зазирнула в його палату. А я ж, виходячи, обіцяла йому, що це тільки на хвилину!
Виходу не було —треба було повертатись. Я навіть особливо не думала про те, як сприйме це Морін. Був великий шанс, що я взагалі її не зустріну —вона може бути в якій завгодно палаті, а мені —тільки на хвильку. Я піднялась ліфтом і в коридорі одразу ж зіткнулась із нею – лицем в лице . Здається, від мого «нахабства» у неї на секунду відняло мову. Оговтавшись, вона суворо запитала, що я тут роблю. «Ви не маєте права заходити у лікарню без беджа», —додала вона гнівно. Я пояснила їй, що мені тільки треба попрощатись із хворим і сказати медсестрі, що я йду. Розлючена, сповнена підозри, вона пішла за мною слідом.
Мій хворий сидів у кріслі, накритий ковдрою, поруч медсестра закінчувала за мене перестеляти його ліжко. Все було добре. Я раптом відчула приплив гарячої любові до цього діда —з його немічністю, трубкою в носі і червоними мокрими повіками. Від нього віяло такою простою, заспокійливою людяністю! Ми тепло попрощались, і я вийшла з палати. Увесь цей час за моєю спиною стояла, важко дихаючи, Морін. Випари її ненависті обпікали мене, коли я йшла до ліфта. По дорозі вона мене різко запитала про номер мого телефону, і я записала його для неї з усією можливою люб’язністю.
Наді мною стрімко міняло свої фарби розбурхане грозове небо, і пориви холодного вітру давали знати, що це —початок кінця. Моє повернення було сприйняте нею як подальший виклик її авторитетові, і хоча я знала, що повернулась із щирої турботи про хворого, десь в глибині душі мене тішило те, що я мимоволі змогла їй чимось дошкулити. Мабуть, я таки хотіла їй помститися. Соромно признатись, але з роками це бажання тільки зросло.
Як і слід було сподіватись, останнє слово було за нею. Через дві години після мого повернення додому Морін подзвонила мені і повідомила, що вона тільки-що —від декана і що за її наполяганням мене з програми виключено.
Можна було протестувати, посилаючись, скажімо, на те, що, фактично, Морін мене ні на чому не «піймала» —коли вона зайшла, я просто стояла біля столика і чекала приходу медсестри. Можна було доводити, що навіть набравши без її дозволу ліки, я не планувала їх вводити хворому, а хотіла тільки бути присутньою при цьому (як воно й було насправді). Саме так захищалися б у подібній ситуації інші студенти. Можна було б піти в наступ і почати обурюватись, що немає єдиних, загальних правил для роботи студентів у клініці ( в інших групах моя допомога медсестрі і почуття обов’язку перед хворим тільки віталися б ), що неясно, як організувати присутність біля тебе у потрібний момент викладача, який в цей час знаходиться деінде. При нагоді можна було б нагадати Морін, як я колись приховала від інших її помилку, зроблену через неуважність (і вона це знала). Багато чого можна було —з успіхом чи без, адже тут ніхто так просто не здається. Не буду заглиблюватись у те, чому я всього цього не зробила.
Шкода було зусиль і років, витрачених на здобуття «пререквізитів» до програми у різних попередніх коледжах, майже двох закінчених семестрів, шкода було своїх ретельно продуманих планів щодо подальших кроків... Багато сподівань — моїх і моєї сім’ї —з тріском, на очах розвалилися через моє імпульсивне бажання комусь допомогти... через те, що медсестра забарилась на кілька хвилин... через моє признання, що я лікар... через те, що не змогла сказати «сорі»... що повернулась до хворого ... що не боролась...
Нещодавно виплила в пам’яті фраза, сказана Висоцьким—Жегловим у відомому серіалі: «Наказаний без вины не бывает». Багато років я вважала себе покараною безневинно, а тепер —ні. Тільки провина моя —перед собою і не у тому, в чім її бачила (і намагалась переконати мене) Морін, а у легковажній самовпевненості, з якою я вирішила, що вловила характер людини, якої, по суті, зовсім не знала. Іронія в тому, що вона ніколи не приховувала себе справжню, а була саме тією, якою здавалась —авторитарною і догматичною. Для чого я навіяла собі, що знаю її краще, ніж вона сама? Щоб здаватись собі мудрішою і прозорливішою, ніж я була насправді?
«Покарань без провини не буває» —можливо, в цьому дійсно щось є?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661618
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.04.2016
автор: Вікторія Т.