Вітрами воду не зламати…
Водою вітру не здолати…
Не висохне від сонця море…
А у людей… від часу горе…
Горе, принесене війною…
Страшною, лютою, дурною…
Принесене у край родимий,
Що назву має – Україна…
Вже захлинулася планета…
Повязла вся в страшних тенетах…
Тенетах страху, горя, люті…
Горем утрат люди прикуті…
Долі скалічені смертями…
Усюди всипано мерцями…
Мерцями… мертвими й живими..
Гріхами вкутані тяжкими…
Сльози розлилися рікою…
Що течією йде швидкою…
Впадають сльози в Чорне море…
Та море чорне це - від горя…
Земля ввібрала біль і кров…
Не вистачить у нас церков…
Щоб гріх страшенний відмолити…
Хвилю ненависті спинити…
В повітря в’їлася скорбота…
Та вичерпано нами квоту…
Квоту на сльози, страх і милість…
Усього вже давно наїлись…
Наїлись дружньої підтримки…
Розмов вже бачили і знімків…
Та на полях вже знову й знову
Маки із горя лізуть вгору…
Перед очами червоніє…
Від сліз і горя все німіє…
Повисихали ріки щастя…
А у людей зсохлись зап’ястя…
Чорніють лиця від утрат…
Старих і молодих солдат…
Біль розриває серце в шмаття…
Горить ненависті багаття…
Не висохне від сонця море…
А у людей… від часу горе…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660226
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.04.2016
автор: Франко Наталія