Минає день, естафету віддає у руки ночі;
Звичайний сюжет, котрий йде з року в рік.
Характер байдужий до руїни прирік
Рід, що забув слова Кобзареві пророчі...
Хіба сонце випалило вам, небогам, очі?!
Як можна не бачить стрімкі потоки крові,
Що ллються за торговий інтерес?
Не буде вам Господніх рятовних чудес!
Досить молитись, до праці, панове!
Не хочуть... Два довгії літа
Палають луги димом танків на фронті;
Дознищено те, що й так вщент розбито,
Країні як жити, коли пустка звенить в горизонті?
Хоч здобуток маєм, уваги нащадків достойний,
Що лишиться в пам'яті на довгі роки,
Як заколот зробили та під гімн похоронний
Шинкаря, що зброю впустив, головним нарікли.
Два роки надій... І жодні боги
Дурість народу і краплі не змінять,
Коли хочуть удома чужої ноги,
Що зруйнує, вкраде та покине...
Сліпі, уярмлені діти Русі-України,
Вас молив Дармограй і Дженджалик благав
Об'єднатись, протиріч зламати стіну;
Забули знов та поперлись на чужину
Згадаєте лиш там, що Бог вас прокляв!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659216
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 13.04.2016
автор: Святослав Осінній